Пояснення:

Чомусь автор статті замовчує про те, що у 1914 році, коли російська армія увійшла до Львова, граф Олексій Бобринський заявив, що Галичина й Буковина — це давні частини Великої Росії, де населення завжди було російське, і тому він насаджуватиме російські порядки й російську мову. За його вказівкою закрито всі українські та польські освітні заклади, в державних установах та церквах заборонено використовувати українську мову, не дозволялося продавати українські книги. Протягом вересня—грудня 1914 р. лише у Львові проведено 1200 арештів, 1000 обшуків, 578 осіб заслано до Сибіру. Грекокатолицькі єпархії ліквідовано, митрополита А. Шептицького й ректора духовної семінарії о. Й. Бося заарештовано й вислано до монастирської тюрми в Суздалі. У Львові та Станіславі відкрили російські гімназії. Австроугорська влада, повіривши в польську провокацію щодо "зради українців", які ніби симпатизували росіянам, розпочала терор проти українства. За словами М. Грушевського: "Почали нібито з москвофілів, але потім стали без розбору брати всіх, доводячи словами високого урядовця, що між москвофілом і українцем стільки різниці, як між євреєм і ізраїльтянином". Почали заарештовувати й страчувати без суду, або ж висилати до концентраційних таборів русофілів, а згодом і українців, які становили більшість у концтаборі. «Згідно з австрійськими даними через Талергофський концтабір, за час його існування від 1914 до 1917 рр., пройшло 14 тис осіб. Тут утримували в основному полонених російської армії та москвофілів, українці ж потрапили у табори Терезин, Швац, Куфштайн, Гмюнд і Гнав. Усього відбували покарання понад 60 тис. осіб. Скільки з них вижило, скільки страчено — важко сказати. Відомо, що було репресовано ледь не кожного, хто ідентифікував себе як русин». 

Більше тут

Пояснення:

Так, Німецька, Австро-Угорська, Російська й Османська імперії – розвалилися, Перша світова війна переросла в громадянську і була на всій території Російської імперії, існувала іноземна інтервенція. Проте замовчується те, що поширення національно-визвольного руху та спроби створення держави на території сучасної України придушувалися як Російською імперією, так більшовицькою Росією. Це для історії України було вагоміше.

Пояснення:

Маніпуляцію, яку здійснюють російські пропагандисти видно із того, що згадується відразу Третій універсал. В дійсності Центральна Рада протягом 1917 – початку 1918 року поступово розширювала та посилювала статус українських земель – від автономії, до федерації та повної незалежності. Відносини з тодішньою Росією планувалося організовувати цивілізовано, на засадах, визначених демократичними виборами. Проте реалії змінилися – в Петрограді пройшов більшовицький переворот, а Тимчасовий уряд перестав виконувати функції влади. Відповідно, Центральній Раді треба заявляти про свою відповідальність за організацію повсякденного життя на українських території. Третій Універсал став одним із пунктів на шляху до незалежності, зокрема, офіційно проголосив Українську Народну Республіку. Треба розуміти, що переворот більшовиків сприймали як тимчасове явище, яке буде подолане за якийсь час. Тим і пояснюється неспішність дій українського керівництва. Керманичі УНР у реалізації внутрішньо політики та організації державного апарату допустили деякі помилки, проте їх можна було виправити. Ніхто не очікував, що російська більшовицька влада, навіть не налагодить своє внутрішнє життя, а відразу ж почне військову агресію проти України. Тому гіршим, навіть фатальним було рішення Центральної Ради про мирне співіснування з Росією. Такий підхід призвів до деморалізації української армії та її неготовності протистояти агресії.

Брест-Литовський мирний договір від 27 січня (9 лютого) 1918 р. – мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого, підписана Бресті (Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918 рр. Що ж стосується статусу української делегації на переговорах у Брест-Литовську, то маємо класичний приклад брехні зі сторони російської пропаганди. Дійсність була іншою: більшовики, намагаючись здобути симпатії населення, проголосили право на вільне самовизначення окупованих Росією народів. З огляду на це керівник російської більшовицької делегації Лев Троцький змушений був визнати повноваження делегації УНР, як самостійного державного утворення. Рішення про українську незалежність, без будь яких союзів із сусідами, було офіційно проголошено четвертим Універсалом, який було підписано 9 (22) січня 1918 року.  Українська Народна Республіка підписала Брестський мирний договір як повноцінний незалежний суб’єкт. Брестський договір, підписаний 3 березня 1918 р. між Центральними державами та РРФСР, зобов’язував раднарком останньої визнати законність Центральної Ради і її Народного Секретаріату, припинити політичну пропаганду в УНР, вивести з неї радянські війська і підписати мирний договір.

Пояснення:

Ще один міф російської пропаганди – нібито Україна втратила суверенітет після підписання договору з країнами німецького блоку у 1918 році.

9 лютого 1918 року був укладений перший мирний договір з початку Великої війни (1914 р.) - Брест-Литовський мирний договір. І укладений він був між державами німецького блоку (Центральними державами) та Українською Народною Республікою. За місяць до історичного моменту підписання угоди, 12 січня голова австро-угорської делегації о.Черін від імені Центральних держав визнав суверенітет УНР всупереч протестам більшовиків. Німеччина і Австро-Угорщина в 1918 році, дійсно, були у тяжкому становищі, потребували українського хліба та сировини. Відповідно до цієї угоди Україна взяла на себе зобов’язання надати до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2,75 мільйони пудів м’яса, іншої сільгосппродукції і промислової сировини. Тобто фактично ставала житницею центральних держав Європи. 12 лютого УНР звернулася до німецької сторони з проханням ввести війська, за допомогою яких сподівалися розв’язати внутрішні проблеми. 

Владімір Путін замовчує, що ще 9 лютого 1918 року, в день підписання мирного договору, Київ був захоплений більшовиками, були вчинені масові вбивства і грабунки. Розправою над киянами командував М. Муравйов і, за даними мемуарів, загалом закатували до 5 тисяч людей за декілька днів. Саме за таких умов уряду УНР довелось згодитись на поставки провізії Центральним державам та просити війська Центральних держав про наступ на більшовиків. 

За час свого існування у 1918-1920 рр. незалежна Україна домоглася міжнародного визнання, стала реально функціонуючим суб'єктом міжнародного права - підписувала міждержавні угоди, брала участь в міжнародних конференціях, а також встановила двосторонні дипломатичні і консульські відносини більш ніж з 20 країнами світу. І найголовніше - процес державного будівництва в Україні був перерваний не в результаті внутрішніх катаклізмів, а внаслідок зовнішньої агресії з боку Росії.

Пояснення:

Зовнішнє управління Україною - це ще одна страшилка і міф російської пропаганди. Звичайно, як і сучасна Україна, ніякого «зовнішнього управління» УНР не мала. Натомість мала проблеми як внутрішні (невдоволеність народу, повоєнна криза), так і зовнішні (суперечки з Центральними державами та наступ з боку Росії). Наприкінці квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ відбувся державний переворот, внаслідок якого П. Скоропадський і прийшов до влади в країні. 

На думку історика Кирила Галушка, перспективи в гетьманського режиму, якби підтримка Німеччини тривала, були. Це і достатньо якісне державотворення, цивілізована правова культура, подолання наслідків першого спалаху більшовизму, що відбувся в Україні. Саме тому, коли консервативні сили об‘єднались навколо Павла Скоропадського і в квітні 1918 року обрали його Гетьманом Української держави, країни німецького блоку підтримали гетьманський переворот. Скоропадський проголосив Українську державу замість УНР під німецьким протекторатом – правда, надана щоб підтвердити маніпуляцію. Адже саме під час гетьманування Павла Скоропадського, яке тривало неповних вісім місяців, заснували Академію наук, два українські університети, 150 українських гімназій, відкрили кілька українських банків і акціонерних компаній, були сформовані Національний архів, Національна бібліотека, започаткували Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр тощо. Гетьман Павло Скоропадський виявився одним із найбільших державотворців серед тогочасних очільників України. На думку філософа Петра Кралюка, погубили гетьмана саме проросійські симпатії. 1918 року він видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Це призвело до повстання проукраїнських сил, в результаті чого Скоропадський через місяць зрікся влади.

Пояснення:

Гетьман Павло Скоропадський як очільник Української держави (саме так вона називалася в 1918 році за його правління) за своїми поглядами належав до автономістів, тож він не «брав інший курс».

В «Грамоті Гетьмана Всієї України до всіх українських громадян і козаків» справді була така теза: «Їй (Україні) першій належить виступити в справі утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії».

Але не потрібно виривати фразу з історичного контексту. Після Комп‘єнського перемир‘я 11 листопада 1918 року, яке ознаменувало закінчення Першої світової війни, статус німецьких сил докорінно змінився. А за допомогою німців гетьман Скоропадський прийшов до влади. Йому потрібно було заручитися підтримкою нових союзників – переможців, країн Антанти. Але ті не визнавали самостійної Української держави. Тому, за словами історика Владлена Мараєва, щоб бути повноправним гравцем на політичній арені Павло Скоропадський видав грамоту, якою озвучив свої наміри щодо об‘єднання всіх антибільшовицьких сил для створення федеративної російської держави, в якій Українська держава займала б одне з головних місць як її засновниця.

Пояснення:

Подивимось, кого Путін називає "українськими націоналістами". У жовтні у Львові зібрались українські депутати обох палат австрійського парламенту, галицького й буковинського крайових сеймів та делегати усіх українських політичних партій. На цей зʼїзд також прийшли єпископи греко-католицької церкви та посланці студентів. Загалом, утворена ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км. території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреї, 2% угорців, румунів та інші. За конфесіями поділ був таким: 62 % – греко-католики, 18 – римо-католики, 13 – іудеї, 6 – православні. На кожен крок українців у боротьбі за свою незалежність та суверенітет, російські пропагандисти вішають бірку "націоналісти".

В січні століттями роз'єднані Галичина й Наддніпрянщина об'єдналися в одну державу. Та Польща не полишила боротьбу за Галичину, і в листопаді ці землі опинились під її владою.

В 1923 р Антанта визнала анексію краю Польщею.

Пояснення:

Маніпуляція на темі, яка є предметом дискусії між істориками та історіографами. За словами історика Віталія Скальського, 21 квітня 1920 р. у Варшаві міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський та міністр закордонних справ УНР Андрій Лівицький підписали таємну політичну конвенцію. Невдовзі вона отримала популярну та історіографічну назву – Варшавський договір або Союз Пілсудський-Петлюра. До речі, Путін не називає ці конвенції “Варшавським договором” — виключно “таємними конвенціями”, хоча в історичних джерелах зустрічаємо здебільшого саме “Варшавський договір”. Дійсно, за умовами договору були передбачені певні територіальні поступки, але розглянемо, для чого.

Віталій Скальський пише: «Згідно договору уряд Польщі визнав "верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки". Було встановлено кордон між Польщею та Україною з приміткою, що майбутній статус Рівненського, Дубенського та частини Кременецького повітів визначатиметься додатково. За три дні, 24 квітня було підписано Військову конвенцію, яка передбачала спільну польсько-українську протибільшовицьку військову акцію. Обидві угоди були таємними, за винятком пункту 1 політичної конвенції».

Тобто подібні поступки були потрібні задля протистояння більшовикам. Варшавський договір, за визначенням Владислава Верстюка, перетворився на зону "особливого подразнення української історіографії", адже він передбачав територіальні поступки української сторони в обмін на міжнародне визнання УНР та військову допомогу у війні проти більшовиків. Багато років поспіль дослідники дискутують з приводу доцільності та моральності такого кроку Петлюри. Власне, на цьому і намагається маніпулювати Путін.

Сам Петлюра пізніше писав: "Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що "Петлюра продав" Галичину, Волинь тощо. Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні "гріхи" і хиби української неорганізованости, малої культурности і несприятливих обставин в житті української нації”. 

Натомість у сучасній історіографії союз Пілсудський-Петлюра отримав обережно-оптимістичні оцінки. Ярослав Грицак пише, що "Петлюра жертвував ідеєю соборності українських земель ради ідеї самостійності. На відміну від прагнень лідерів Центральної Ради та Скоропадського максимально включити у склад української держави етнічні землі, він змагав до того, що можна було реально досягнути у даних умовах" (Грицак Ярослав, Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX століття, Київ 1996, с. 107.)

Путін використовує слово “петлюрівці”, популярне у російській та радянській пропаганді. Натомість йдеться про Армію Української народної республіки. Путін замовчує про те, що 18 жовтня, коли починається перемир’я (про нього говорить Путін), польський Верховний головнокомандувач маршал Юзеф Пілсудський звернувся до українських військ з прощальним листом, у якому він, зокрема, звертається до них "прекрасні війська УНР”.

За словами історика Андрія Руккаса, війська УНР (саме про них говорить Путін, як про “залишки петлюрівських військ”) не мали вибору: або опинитись на польській території і здати зброю, або опинитись під жерновами “червоних”.

Пояснення:

УНР ніколи не була квазідержавним утворенням. Це ще один міф російської пропаганди. Як раз таки Росія не уявляла себе без всіх республік, які почали боротьбу за незалежність під час розпаду Російської імперії. Зокрема, в Україні була створена Центральна Рада, головою обраний Михайло Грушевський. Цією Радою було проголошено створення УНР у складі федеративної Росії, що згодом призвело до нападу Росії та початку російсько-української війни, бо ж Росія ніяк не хотіла випускати Україну з-під своєї влади.

Історик Андрій Руккас пояснює, що на своїй землі українська держава існувала майже 4 роки, що в умовах тотальної війни є непоганим результатом. На піку своєї могутності в кінці 1918 р. Українська Держава контролювала значну територію, межі якої на північному заході, півночі і сході значно перевищували нинішні рубежі сучасної України. Причому ці кордони були визнані низкою європейських держав шляхом підписання міжнародних договорів: РРФСР (більшовицьким урядом Російської Федерації), Німецькою імперією, Австрійською імперією і Угорським королівством, Болгарським царством, Османською імперією. Велися переговори про створення федерації з Кубанню. Крим формально був автономією. Влада Києва не поширювалася на зайняту румунами Бессарабію і окупований німцями Крим, який нехай і формально, але все-таки був автономним утворенням у складі України. За час свого існування незалежна Україна домоглася міжнародного визнання, стала реально функціонуючим суб'єктом міжнародного права – підписувала міждержавні угоди, брала участь в міжнародних конференціях, а також встановила двосторонні дипломатичні і консульські відносини більш ніж з 20 країнами світу. І найголовніше – процес державного будівництва в Україні був перерваний не в результаті внутрішніх катаклізмів, а внаслідок зовнішньої агресії з боку Росії. 

Змусити Росію відмовитись від територій можливо було лише примусом. Так, після активізації військових дій країн Четверного союзу 3 березня 1918 року у Брест-Литовську радянська Росія вимушено уклала з ними сепаратний мирний договір, зобов'язавшись визнати незалежність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, України і Фінляндії. Однак, вже восени, Росія цей договір анулювала в односторонньому порядку і завоювала Україну.

Пояснення:

Після створення в Києві Центральної Ради Тимчасовий уряд у Петрограді намагався обмежити її вплив п'ятьма губерніями (Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська). Вже після повалення Тимчасового уряду, 31 жовтня 1917, Центральна Рада ставить питання "про злучення українських земель" і ухвалює постанову: про "Поширення в повній мірі влади Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською..." 

В Третьому Універсалі Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) вже Харківщина і Катеринославщина розглядаються як українська територія Після проголошення незалежності Української Народної Республіки більшовики намагалися не допустити поширення української влади на Донбас та Кривбас. В той самий час посилюється вплив місцевих Рад. УНР, як буржуазна держава, не влаштовує більшовиків. 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів Федір Сєргєєв ("Артем") пропонує ""створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область...". 11-12 грудня 1917 всеукраїнський з'їзд Рад в Харкові заявляє про повалення влади Центральної Ради, проголошення України Республікою Рад і встановлення федеративних зв'язків з Радянською Росією. Проте ідея відокремлення від України промислово розвинених регіонів не зникає. 9-12 лютого 1918 року IV обласний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів підтримує створення Донецько-Криворізької республіки, а 14 лютого 1918 року, створюється Рада Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів під головуванням Ф. Сєргєєва ("Артема"). Обласний комітет зобов'язує Раднарком проводити в життя декрети Ради народних комісарів Російської республіки, і постановляє ЦВК Рад України "вважати органом, паралельним обласному комітетові". В той самий час, орієнтуючись на державні кордони, визначені III і IV Універсалами Центральної Ради, австро-німецькі війська починають окупацію України. Керівництво Донецько-Криворізької республіки ігнорує заклики Народного Секретаріату України до об'єднання всіх військових сил для відсічі загарбникам і намагається добитися визнання автономії Раднаркомом РСФРР, але не отримує санкцій від Леніна на відокремлення Донецько-Криворізького регіону від України. В березні 1918 ДКР перестає існувати, Утворення незалежної від України республіки було спровоковано головним чином амбіційністю організаторів республіки, їхнім нерозумінням засобів та засад державного будівництва. А ось відмова Леніна у визнанні Донецько-криворізької республіки спричинена необхідністю забезпечити єдиний бойовий фронт проти німецько-австрійських військ, а не потребою національної української держави в її радянському варіанті.

Пояснення:

По-перше, такого поняття як «Радянська імперія» - не існувало в історичному контексті. Була «Російська імперія». По-друге, фактично уряд УНР був легітимним представником України, оскільки він був визнаний на міжнародному рівні Брестським договором 27 січня 1918 року, Варшавським договором 21 квітня 1920 року. Уряд УРСР фактично був самопроголошеним і визнавався тільки за рахунок силового тиску Радянської Росії. 11 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину. Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну. Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони, які вели боротьбу за свою державність не були частиною ні Російської, ні тим паче Радянської імперії до цього. Волинь і Галичина були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.

*Саме “Радянської імперії” написано у першому версії статті В.Путіна від 12 липня. Пізніше у статтю внесли зміни.

Пояснення:

Характер польського, як російського режиму і всі часи, не був демократичним. За словами історика Ігоря Дерев'яного, головними ознаками польського режиму був авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Також на Галичину переселяли польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь. Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі. В міжвоєнні роки Польща проводила активну політику «полонізації» новоотриманих земель – надання більших прав полякам як національності та польській культурі, в той час переслідуючи українців та українську культуру.

Пояснення:

А вже в роки Другої світової війни сталася Волинська трагедія. Її причини значно глибші і лежать не лише у періоді міжвоєнної окупації Польщею України. За словами історика Богдана Гудя, вся історія Волині, починаючи від поділів Речі Посполитої, це історія формування ненависті щодо поляків і Польщі. Загалом протягом десятиліть цей конфлікт не був національний, він мав радше етно-соціальний характер – конфлікт між польськими панами й українськими селянами за землю. Тому, як пише польський історик Владзімєж Мєнжецький, українським селянам йшлося про знищення «панського» світу, що вони частково зробили в 1917-1920 роках. Окремий аспект стосується дій німців, які, втілюючи в життя свій план Ост, створити на західноукраїнських землях окреме утворення, де б проживали представники Рейху, так званої «арійської раси». Вони насильно забирали в концтабори поляків, на «звільнені» території переселяли українців, набирали в адміністрації в польських селах українців, в українських – поляків. І це ще більше провокувало національний конфлікт між українцями і поляками. Також Владімір Путін замовчує вплив радянської влади, яка “підливала” масла у вогонь, чинячи напади на поляків під виглядом загонів УПА та набираючи до радянських партизанських лав поляків. Одне із найбільш масових вбивств трапилося у с. Павлівка. Керував цією акцією сотенний УПА Василь Левочко. Найцікавішим є те, що через рік Левочко з’являється на цих теренах у мундирі капітана НКВС радянської прикордонної служби. А ще через рік в околицях Грубешова упівці вбили його з засідки, як ворожого агента. Як згадує активна діячка ОУН Марія Савчин (Марічка), таких «левочків» в УПА було досить багато. Про інфільтрацію УПА радянськими агентами свідчать і німецькі документи, що упівці навіть не підозрюють, що вони керуються совєтами.

Пояснення:

Владімір Путін замовчує один важливий момент: російська пропаганда усіляко декларує дату створення Радянського Союзу 30 грудня 1922 року. Проте, відповідно до документів, які дослідив історик Геннадій Єфіменко, в цей день про створення СРСР було тільки задекларовано, союзний договір у дію не введено, тож юридично поява «союзу радянських республік» була оформлена тільки 6 липня 1923 року. Саме тоді про це було офіційно оголошено. 

УНР зазнала поразки в неоголошеній війні з РСФРР. УНР перестала існувати наприкінці листопада 1920 внаслідок остаточного захоплення її території Червоною армією. 

Наприкінці 1920 р. Росія мала в Україні шість армій сукупною чисельністю понад мільйон багнетів. Разом з органами державної безпеки та міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі РКП(б)–КП(б)У. Однак вожді ленінської партії розуміли, що тільки силою утримувати таку велику республіку неможливо. В грудні 1920 року Ленін та Раковський (нарком із закордонних справ УСРР) підписали договір про воєнний і господарський союз двох республік. У преамбулі союзного договору підкреслювалося, що кожна з договірних сторін визнає незалежність і суверенність іншої. 

Хоча про жодну незалежність для України, окрім суто декларативної, не йшлося. Так само, як і про рівноправність республік в СРСР. Україна в складі СРСР формально мала права на самовизначення аж до відокремлення. Але не було прописано жодного механізму і можливостей для реалізації цього плану. Вихід був один. Для того, щоб Україна могла безболісно і без людських втрат вийти із СРСР, потрібно було денонсувати Радянський Союз.

За словами історика Ярослава Грицака, утворення СРСР взагалі і Української РСР зокрема було союзом між двома силами – російськими більшовиками в центрі та національними рухами на окраїнах. Жодна з цих двох сил не мала достатньо сил, щоб встановити одноосібний контроль над неросійськими периферіями.

Пояснення:

Радянський Союз здатний існувати тільки в силовому полі, створюваному диктатурою державної партії.

За словами історика Станіслава Кульчицького, антикомуністична революція в СРСР мала в своїй основі, як будь-яка інша, яскраво виражене небажання народних низів задовольнитися тим, що вони мали. Радянський політичний устрій разом із створеною під нього командною економікою виглядав анахронізмом на тлі прискореного науково-технічного й соціальноекономічного прогресу в країнах Заходу. Однак, на відміну від попередніх соціальних катаклізмів, провідною силою антикомуністичної революції була якраз компартійнорадянська номенклатура. Це пояснювалося не тільки тим, що інші політичні сили почали народжуватися в СРСР під час “перебудови”. Не меншу, якщо не більшу, роль відігравала та обставина, що революція виявилася не стільки сплеском соціальної енергії, скільки самочинним розпадом системи, яка віджила свій історично зумовлений строк існування. 

Соцілог Р.Коллінз ще у 1986 році писав: "Формальний механізм виходу з Радянського Союзу вже готовий. П’ятнадцять найбільших, етнічно різних регіонів є офіційно автономними державами, які мають місцевий механізм управління. Тепер ця автономія малоефективна, оскільки збройні сили, грошова система й економічне планування контролюються органами центральної влади, а політичний контроль проводиться єдиною національною Комуністичною партією. Важливість автономноетнічної державної структури полягає, однак, у тому, що вона містить етнічні визначення й водночас організаційні структури, які можуть стати основою справді окремих держав, якщо центральний уряд серйозно ослабне".

Читати більше

Пояснення:

Державами-членами «Співдружності» є держави-засновниці, що беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою глав держав. Україна цього НЕ зробила. Ось що про це написано на сайті міністерства юстиції України:

«22 січня 1993 року рішенням Ради глав держав СНД було прийнято Статут СНД. Україною це Рішення не підписано. Тому Україна не є державою — членом Співдружності, оскільки не є стороною Статуту СНД». На самому інтернет-порталі СНД взагалі коїться казна-що. Попри указ президента України про припинення участі у статутних органах організації, вони це вперто не хочуть визнавати — Україна й досі значиться серед країн-учасниць.

Пояснення:

Коренізацію в Україні називають «більшовистською українізацією». Окупанти хотіли, щоб до їхньої влади в Україні більшою мірою входили українці. До цього їх там налічувалося не більше 20%. Це було потрібно для того, щоб українці, отримавши які не які важелі управління, не воювали проти них.

За словами історика, професора Станіслава Кульчицького, це було нелегко, оскільки люди в совєцькому апараті банально не розуміли української мови — а відтак їм було складно порозумітися з місцевим населенням. Серед іншого тому було оголошено курс на українізацію. Чиновників змушували складати іспит українською мовою. Хто не здавав — того звільняли.

Завдяки цьому курсу вдалося завоювати прихильність українських еліт. Дехто з емігрантів, які представляли Українську Народну Республіку, почали повертатися в «совєцьку Україну», зокрема, в 1924 році приїхав Грушевський. В Києві він почав створювати Інститут української історії.

Але більшовики завжди пам’ятали, що паралельно їхній, проводилася також петлюрівська українізація, обумовлена національно-визвольними прагненнями. Тому наприкінці 1930-х, після того як совєцька влада вкорінилася на українських землях, почалося масове зросійщення. Тих, хто активно брав участь в українізації — розстріляли або заслали в табори. Почався погром історичних установ, створених Грушевським. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.

Читати більше

Пояснення:

Головною метою "коренізації" було укорінення радянської влади на периферії, вона сприяла відродженню національних мов і культур. Українізація здійснювалася навіть в місцях компактного проживання українців за межами УСРР. Зокрема, населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. “Націонал-комуністи” з часом стали робити натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні. Боячись сепаратних проявів, сталінський режим з підкресленим ентузіазмом турбувався про розквіт “соціалістичної змістом і національної формою” української культури і вводив антиукраїнські репресії. Україна як найбільша національна республіка опинилася з 1929 р. в епіцентрі цих репресій, які мали за мету попередити можливі в майбутньому прояви сепаратизму. Історик Станіслав Кульчицький саме страхом втратити Україну пояснює організацію під прикриттям хлібозаготівель голоду-геноциду 1932–1933 рр. Цим страхом пояснюється також заборона здійснювати українізацію за межами УСРР і колосальна винищувальна акція проти української інтелігенції, яка тривала майже без перерви до 1939 р.

Пояснення:

Владімір Путін суперечить сам собі: з одного боку він говорить, що українців як нації і як народу ніколи не існувало. З іншого боку, він говорить, що ми братні народи. Українське питання за часів окупації СРСР було таке важливе, що його не можна було: а) ані ігнорувати, б) ані програвати. 

Історик Ярослав Грицак пояснює, що попри всі ті спроби Україну контролювати, вона виявилася однією з найнеконтрольованіших територій. Бо український рух у Радянському Союзі був одним з найсильніших. Він був особливо сильний на Західній Україні, в Галичині, де націоналістичне підпілля вело збройну боротьбу аж до кінця 1940-х. Навіть після придушення цього руху Радянська Україна залишалася проблематичною територією. Поступки Україні в СРСР – це не була добра воля більшовиків. Це була спроба рахуватися з обставинами прагматично. Спроба утримати контроль над цими територіями, без яких не можна втримати владу в центрі. Врешті решт українці вийшли зі складу Радянського Союзу і тим самим забили останній цвях у його труну. Тому кажуть, що возз’єднання українських земель було одним з найбільших прорахунків Сталіна.

Пояснення:

Згідно підписаного з Німеччиною пакту Ріббентропа-Молотова під формальним приводом захисту населення Західних України та Білорусії 17 вересня 1939 року Червона армія захопила Західну Україну. У 1939 році землі, які з 1919 року перебували під владою Польщі, були не просто повернуті СРСР — вони були захоплені СРСР, і цей час від 1939 року називається радянською анексією західноукраїнських земель. Історик, краєзнавець та дослідник Олег Бажан говорить, що так зване «возз'єднання» українських земель у 1939 році, а пізніше і у 1940 (Бесарабія) — це включення, приєднання, а не возз’єднання. Тому що возз’єднання – це Акт Злуки 22 січня 1919 року, і це було ініціативою мас, а не те, що було ухвалено в Кремлі, як у випадку приєднання Західної України та Бесарабії.

1 жовтня 1939 року політбюро ЦК ВКП (б) прийняло рішення про "Питання Західної України і Західної Білорусі", що містило положення про проведення виборів, які б легалізували радянську владу на приєднаних територіях. Вони пройшли 22-23 жовтня від пильним контролем радянських військових властей і з залученням близько 50 тисяч пропагандистів та агітаторів.

Пояснення:

На думку ексміністра оборони України Андрія Загороднюка та першого заступника Начальника Генерального Штабу ЗСУ Ігоря Кабаненка, дипломата Олександра Хари, згадка острова Зміїний у статті Путіна невипадкова. Вірогідно, російські стратеги розглядають сценарії привласнення острову. За їхніми словами, наша держава найбільш вразлива до морських загроз і саме цей острів є зоною високого ризику. Попри невелику площу та дещо віддалене розташування, острів має надзвичайно важливе геостратегічне значення для України. При цьому префікс "гео-" означає добре відому локацію острову не лише в районі значних покладів природного газу та нафти на континентальному шельфі України (за деякими оцінками, йдеться про 10 млн тонн нафти і 70 млрд кубометрів газу), але й поблизу дельти важливої європейської річки Дунай, що омиває береги 10 країн. В умовах зростання конкуренції з боку Москви за контроль над чорноморськими комунікаціями, ця складова геостратегічного значення острова Зміїний обумовлює реальну загрозу його окупації Росією.

Пояснення:

Міф, який активно почала розповсюджувати російська пропаганда після розпаду Радянського Союзу, стосується Кримського півострова. Насправді, 9 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» із формулюванням: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: Передати Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР». 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР законом «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» затвердила указ Президії і внесла відповідні зміни до статті 22 і 23 Конституції СРСР. 2 червня 1954 р. в РРФСР прийняли Закон про внесення змін та доповнень до статті 14 Конституції РРФСР, за яким Кримська область уже не входила до її складу. 17 червня 1954 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про внесення змін та доповнень до статті 18 Конституції УРСР, за яким Кримська область увійшла до складу Української РСР. Таким чином, юридично СРСР повністю завершила процедуру передачі Кримської області та м. Севастополь зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Про які "грубі порушення" каже Путін, невідомо. Крим ‒ ніякий не подарунок, це історична батьківщина кримських татар. І Путін замовчує, наскільки жорстоко обійшовся режим з кримськими татарами під час депортації 1944 року. Про історичні передумови передачі Криму у 1954 році та корінне населення півострова — у статті та коментарях істориків.

Пояснення:

“Підкарпатська русь” це такий самий проєкт як і “новоросія”, створений за підтримки “русского мира”. Створений для того, щоб дестабілізовувати ситуацію і підтримувати міф, що не існує України, як держави в її теперішніх межах.

За даними перепису в Чехії 2011 року, у цій державі визнали себе русинами 739 осіб.

За даними останнього наразі українського перепису 2001 року, 10 тисяч закарпатців (0,8% від населення області) назвали себе русинами. Крім Чехії, русинські громади також діють у Словаччині, Польщі, на Балканах та Північній Америці. Частина стоїть на позиціях політичного русинства, інші визначають себе як русинів-українців, одну з етнографічних груп українського народу.

Путін недарма згадує про русинів. Мовознавець та професор Лариса Масенко зазначає, що «Спроби вирізнити русинську мову як окрему від української не нові. Коріння їх сягає національної політики самодержавної Росії, головним принципом якої щодо поневолених народів було «поділяй і владарюй». Нинішня реанімація цієї старої імперської провокації, призначеної розколоти українців Закарпаття та прилеглих областей Словаччини на два окремих етноси, уже досягла значного успіху на словацькій території». Наступний етап активізації так званого «русинського питання» відбувся від початку російської агресії. У 2015 році російські ЗМІ періодично піднімають його у маніпулятивних форматах. І навіть "повідомляють", що нібито чеський уряд готовий підтримати русинів. 

Ексголова СБУ Василь Грицак також зазначив, що Росія фінансує низку організацій в Україні, які покликані дестабілізувати ситуацію в державі. Серед таких організацій, наприклад, "Закарпатський край". У 2014 році такий собі Петро Гецко пропонував незаконне відновлення так званої "Республіки Підкарпатська Русь" і навіть звертався до Владіміра Путіна з проханням провести миротворчу операцію для "відновлення дорадянського статусу Республіки Підкарпатська Русь". Нова республіка в Україні так і не з’явилась. Гецко втік до Росії, а глава «сойму» Дмитро Сидор заліг на дно.

Пояснення:

Автор маніпулює, адже насправді у жовтні-листопаді 1944 року в ході Другої Світової війни радянські війська зайняли територію Закарпаття, а у Мукачеві був сформований маріонетковий прорадянський «національний комітет Закарпатської України». Саме під ручним управлінням цей радянський орган проголосив "волю українського народу" відокремитися від Чехословаччини і приєднатися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Після двох місяців конфліктів і марних переговорів 1 лютого 1945 року чехословацька урядова делегація була змушена погодитись з радянським контролем над Карпатською Україною і 29 червня 1945 року у Москві був підписаний Радянсько-чехословацький договір про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз'єднання з радянською Україною, хоча ні закарпатська, ні українська делегації участі в цих переговорах не брали. Про радянізацію Закарпаття читайте тут

Пояснення:

СРСР створив ідеальну машину для створення міфів та фальсифікації історії. Усі попередні маніпуляції та фейки Владіміра Путіна у цій статті були зроблені задля того, щоб зробити хибний і пропагандистський висновок, ніби України без Росії немає. Але це брехня. Україна - окрема країна з тисячолітньої історією, державністю та суверенітетом. Українці - окремий народ, а не братній. Українська мова - не російська, а сама теза про єдину древню мову для українців, росіян та білорусів - радянський міф. На піку своєї могутності в кінці 1918 р Українська Держава контролювала значну територію, межі якої на північному заході, півночі і сході значно перевищували нинішні рубежі сучасної України. Причому ці кордони були визнані низкою європейських держав шляхом підписання міжнародних договорів: РРФСР (більшовицьким урядом Російської Федерації), Німецькою імперією, Австрійською імперією і Угорським королівством, Болгарським царством, Османською імперією. Велися переговори про створення федерації з Кубанню. Крим формально був автономією. За час свого існування на початку ХХ ст. незалежна Україна домоглася міжнародного визнання, стала реально функціонуючим суб'єктом міжнародного права - підписувала міждержавні угоди, брала участь в міжнародних конференціях, а також встановила двосторонні дипломатичні і консульські відносини більш ніж з 20 країнами світу. І найголовніше - процес державного будівництва в Україні був перерваний не в результаті внутрішніх катаклізмів, а внаслідок зовнішньої агресії з боку Росії.

Ось тут карта Української народної республіки для Паризької мирної конференції 1919 р. Основним критерієм належності території до України була наявність там української етнічної більшості, зафіксованої переписами та етнографічними картами. Інший критерій враховував наявні адміністративні межі, стратегічне та економічне значення для України прилеглих територій.

Пояснення:

Історик Станіслав Кульчицький наголошує, що ставлення до кордонів у більшовиків було достатньо "ліберальним", проте причини у тому, що він тут же ідентифікує Росію в складі СРСР як "суперреспубліку", адже її провідне становище серед "рівних республік" сповна перекривалося наявністю там загальносоюзного центру. Тобто була ісперія, сталася нова реінкарнація імперії, просто під іншою вивіскою. Теза про світову революцію у класиків марксизму справді була наскрізною, проте саме більшовики її підкоригували, обгрунтовуючи спершу сам факт можливості здійснення революції в Росії, а потім - амбції розширення кордонів держави, у якій змогли закріпитися. Радянська Україна залишалася проблематичною територією. Поступки Україні в СРСР – це не була добра воля більшовиків. Це була спроба рахуватися з обставинами прагматично. Спроба утримати контроль над цими територіями, без яких не можна втримати владу в центрі. За словами Романа Шпорлюка, для Росії в її теперішніх межах не було жодного історичного прецеденту. Це слушно, але те саме можна сказати й про велику кількість інших держав у Європі, не кажучи вже про Азію й Африку. 

До 1990 р. не існувало Німеччини в її нинішніх межах. Тієї Польщі, яка з’явилася в 1945 p., також ніколи раніше не існувало. Туреччина, чий вигляд на малі для всіх, окрім курдів, є таким природним і «нормальним», у 1920-ті роки здавалася штучним утворенням постосманського світу. Нова Туреччина була ще менш «історичною», ніж пострадянська Росія. 

Проголосивши 1917 р. принцип інтернаціоналізму і запроваджуючи його аж до початку 30-х років, більшовики, зрештою, відмовилися від нього. Великою мірою це зрушення було зумовлене реальним балансом сил між росіянами та неросійськими народами, який склався впродовж першого десятиліття радянської влади. Справжня революція, яка перетворила частину націй Радянського Союзу в спільноти, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді еволюції деяких інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-ті роки. Саме тоді була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова й культура впевнено зайняли ті «провідні» позиції, які вони мають і в наші дні. Радянський Союз був першою комуністичною державою, що сама проголосила себе прототипом комуністичного майбутнього, але водночас він був Російською імперією, пристосованою до потреб XX ст. Зазвичай комунізм розглядався як суто російський продукт, вироблений у Радянському Союзі та експортований у країни Східної Європи. Для неросійських народів він був синонімом російського домінування.

Пояснення:

У цій тезі є всі види маніпуляцій. Дуже хотілося б дізнатися, у яких джерелах міститься така неправдива і маніпулятивна інформація, як у цій статті?
Написане у відкритих доступах визнається фактом і принижується значення архівів. До речі, саме Росія не дає доступу до архівів радянського періоду і намагається блокувати, наприклад, український електронний архів. "Зовнішні покровителі" (навішування ярликів) звісно не згадують "фактів", які придумані в Росії. "Злочини радянського режиму" є і чому їх не потрібно засуджувати? Якщо вони були в СРСР при "керівній ролі КПРС" (як потім написано в статті), то, звичайно, це пряме відношення, і саме Росія є спадкоємницею, і саме вона замовчує про ці злочини, бо це псує картинку її "славної" історії. Але правду знають і там. Дії більшовиків по захопленню України вважаються злочинним актом. Про більшовиків написано тут. 

Про послаблення Росії та недоброзичливців – все це не тільки навішування ярликів, але й теорія змови всього «поганого» світу проти «доброї» Росії. Окремо згадаємо терор голодом, застосований для винищення українців. Зі 195 країн світу актом геноциду Голодомор 1932-1933 років в Україні на міждержавному рівні, крім України, визнають 15 держав-членів ООН і держава Ватикан. Голодомор вчинило керівництво Радянського Союзу, щоб упокорити українців, остаточно ліквідувати український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави.

Пояснення:

У першому реченні початок про кордони правдивий, а потім йде визнання, що фактично федерації при СРСР не було. Далі брехня, бо в 1991 році Україна дійсно вийшла з СРСР, а питання про кордон фактично "зависло". Демаркація не відбулася взагалі. Кордони залишились в межах республіки. Люди, які там жили фактично не залишились за кордоном і не були відрізані від "історичної Батьківщини". До 2004 року всі їздили без віз із звичайними паспортами, без обмеження перебування. Жодного "відрізання" не було. Це брехня.

Пояснення:

Увесь попередній текст написано для того, щоб максимально викривити історію та аргумент "один народ" здавався логічним. Проте, українці і росіяни ніколи не були одним народом, не було старшого і молодшого братів, не було єдиної "колиски".

Використання тези "один народ" — її Путін та російська пропаганда повторюють часто, об'єднуючи українців, білорусів та інших слов'ян, підкреслюючи тим самим, що їх як окремої нації не існує. Це зауважує і керівниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Любов Цибульська: «Ми бачимо, що протягом останнього року інтенсивність воєнних дій на Донбасі спадає, в українців зменшується відчуття небезпеки, тож це – добрий час, щоб проштовхувати тезу про мир і дружбу з росіянами та «один народ».

Маніпуляція про те, що "частина одного народу" .. "може у певний момент відчути, усвідомити себе окремою нацією" і подальше декларування "поваги" до такої події маніпулятивно налаштовують на позитивне ставлення до Путіна: справляють враження, ніби він підтримує українців у своїй самоідентифікації. В той же час, попередні речення свідчать про те, що Путін вважає українців частиною "одного народу" з росіянами, що не є правдою. За словами директора Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України Юрія Кононенка, у Женеві на Форумі ООН з питань меншин, у Російській Федерації немає жодної школи з українською мовою навчання, хоча у країні, за офіційними даними, проживає 2 млн українців.

Пояснення:

Україна – окрема держава. Росія визнала кордони та суверенітет України і під час підписання Будапештського Меморандуму і Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Кордони України з іншими державами були затверджені раніше, кордон між Україною на Росією підтверджений в статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який набув чинності 2 квітня 1999 р. Тобто, переговори були проведені та сторони прийшли до згоди.

Кордони України, затверджені в 1922 році, були затверджені з порушенннями етнографічного принципу, від України відрізали землі, де більшість неселення становили українці, і спроби виправити цю ситуацію тривали аж до 1929 р. 

Читати більше тут

Пояснення:

Росія у 1999 році визнала територіальну цілісність України і підтвердила непорушність існуючих кордонів. Проте, саме Росія окупувала Крим за допомогою фейкового референдуму та веде бойові дії на частині територій Донецької та Луганської областей. Путін, як і його пропагандисти, неодноразово натякають на перегляді кордонів України. Мовляв, від України може мало що залишиться, якщо всі країни заберуть території, які в різні часи історії знаходилися у межах їх держав. Володимир Жириновський у 2014 році навіть писав листа до Польщі. 

За вибірковою логікою "це мені вигідно", Путін чомусь обмежує час кордонів створенням Союзу, при цьому відмежовує діяльність більшовиків. Автор називає їх дії маніпуляціями та волюнтаризмом з метою протиставлення зі своєю діяльністю. Підтвердженням цього є остання частина речення: «ігноруючи думку людей». Таким чином він апелює до так званого референдуму у Криму і ставить собі це в заслугу. Тобто зі сторони Росії ми бачимо бажання змінювати кордони держав у своїх власних цілях (наприклад, контроль над Чорним морем), але при цьому знаходити виправдання для цих ганебних дій.

Нагадаємо, що у 1922 році кордони України були затверджені з порушеннням етнографічного принципу, від України відрізали землі, де більшість населення становили українці, і спроби виправити цю ситуацію тривали аж до 1929 р.

Пояснення:

Російська федерація за всю історію намагалася знищити Україну і зробити її частиною Росії, частиною концепції "адін народ". Автор відверто маніпулює, коли говорить про те, що РФ визнала геополітичне положення України. Наприклад, ще у 1992 році РФ ставила під сумнів приналежність до України Криму та Одеси. Госдума у липні 1993 вирішила надати Севастополю статус міста РФ. До речі, Рада безпеки Організації Об'єднаних Націй визнала таку заяву безпідставною та небезпечною. Путін вдало не говорить про те, що кордони між Україною та Росією були визначені лише у 1999 році за Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Саме Росія захопила український Крим, провівши фейковий референдум, а також захопила частину Донецької та Російської областей. Підтримка РФ була спрямована на створення української колонії, підпорядкованій Росії. Ми бачимо приклад "Союзного государства" між Білоруссю та РФ. Україна – суверенна держава попри усі спроби переписати історію з боку РФ.

Пояснення:

Те, що Путін називає “києвською політичною арифметикою” насправді було процесом у Стокгольмському арбітражному суді, який тривав майже 4-ри роки. Росія не може змиритися з програшем. Саме російський Газпром намагався відсудити в України 82 млрд долларів. Це сума, яку, на думку Газпрому і Путіна, Україна мала б заплатити відповідно до положенням «бери або плати» (що встановлює зобов’язання здійснити оплату за невідібрані обсяги газу) за 2009–2017 роки. Тобто, умови контракту “take or pay” змушували “Нафтогаз” платити за неотриманий нами газ у 2009-2017 роках. Арбітражний суд впродовж 4 років розглядав справу і прийняв два рішення щодо контракту на постачання газу за принципом «бери або плати» та стосовно транзитного контракту. За результатами двох проваджень Газпром повинен сплатити Нафтогазу 2,56 млрд дол. Росія як завжди ігнорує всі юридичні наслідки прийняті не на її користь і тому розповідає, що подарувала нам ці гроші.

Більше тут

Пояснення:

Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік. Фактично, економіка базувалася на інтернаціоналізації господарського життя СРСР, підвищенні рівня спеціалізації та кооперації виробництва; вирівнюванні рівнів економічного розвитку радянських республік. Створювалися єдині економічні системи у межах Союзу (Єдина енергетична системи, загальнодержавна система нафто- і газопостачання, єдина мережа видів транспорту, єдина автоматизована система зв'язку). За оцінками економістів, 70-80% від загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з підприємствами інших республік СРСР. В Україні не розвивалися такі енергоємні галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, комп'ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси працювали на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження. 

Україна стала слідом за Росією копіювати «шокову терапію» Польщі, намагаючись за «500 днів» побудувати ринкову економіку. На Заході цей процес займав кілька століть, якщо враховувати епоху Реформації, яка привела до Вестфальського миру (1648), закінчення релігійних війн у Європі та дала поштовх для промислової революції.

З моменту розпаду Радянського Союзу Росія дійсно була ключовим економічним партнером України. Цілі галузі економіки часто трималися на дешевих енергоресурсах з Росії. Проте такі інвестиції та "підтримка" мали здебільшого політичні цілі і консервували неринкові галузі економіки, які давно потрібно було модернізувати. Фактично, це спосіб у який Росія робила Україну залежною від себе. Після розпаду Радянського союзу українська промисловість часто залежала від замовлень з РФ, а російська промисловість — від українських деталей. Проте в нових ринкових умовах більшість таких проектів була економічно недоцільною. Замість того, щоб розвивати ринкові моделі економіки, РФ намагалася зробити з України максимально зручного підрядника.

Таку залежність Росія використовує для "шантажу" та просування проросійських геополітичних рішень. Наприклад, так було у 2010 році, коли президент України Віктор Янукович та президент Росії Дмитро Медведєв підписали так звані «Харківські угоди» про зниження ціни на газ на 30% в обмін на продовження договору оренди бази Чорноморського флоту Росії в Севастополі на 25 років – до 2042 року. Або в 2010 році, коли після відмови України приєднатися до Євразійського митного союзу Росія розпочала «торговельну війну», запровадивши низку обмежень проти українських товарів. Або ж у 2013, коли, щоб запобігти підписанню Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, Росія використала низку економічних важелів впливу, включаючи додаткову знижку на газ та позику у розмірі $15 млрд. Сьогодні Росія вже не є ключовим економічним партнером і в неї залишається все менше економічних інструментів для тиску на Україну.

Пояснення:

Автор вириває дані з контексту і трактує так, як йому вигідно. Коли у 1991 р. розпався Радянський Союз, Україна мала другий за величиною науковий потенціал з 15 колишніх республік. За словами головної редакторки Euromaidan Press Алі Шандри, за часів Радянського Союзу існував державний попит на дослідження та інновації, але специфічний, орієнтований на важку промисловість та обслуговування військової сфери, пріоритетну галузь під час холодної війни. Технічні та фундаментальні науки розвивалися досить добре, проте гуманітарні науки були сформовані так, щоб служити ідеологічним вимогам комуністичної держави. У СРСР були ракети, літаки та все, що є корисним для військових, але не було хороших автомобілів, холодильників, пральних машин - виробничий ланцюг був орієнтований на оборонний сектор. Тепер його немає, і нових ланцюгів не було побудовано. Радянську спадщину можна простежити в українській науці сьогодні - 2/3 публікацій українських вчених є у журналах, присвячених технічним наукам (від інженерії до хімії), решта 1/3 розподіляються між медичними науками, науками про життя, сільським господарством, та гуманітарними науками. Порівняно з США, інженерні науки в Україні є надмірно розвиненими, а медичні та біологічні - недостатньо розвиненими, що відображає низьку цінність збереження людського життя порівняно з високою цінністю досягнення технічного прогресу в умовах комуністичної ідеології. Сучасний український уряд не зацікавлений у розвитку науки та належної освіти, частково тому, що немає науково-орієнтованого виробництва, що вимагає інноваційних наукових ідей. В умовах корумпованого бізнес-середовища в Україні підприємства не мали потреби у високотехнологічному виробництві, оскільки це не приносило жодних переваг конкуренції – надання хабарів потрібним людям було кращим чинником для зростання бізнесу. Путін намагається складну економічну та політичну ситуацію спростити до одного речення, хоча насправді є низка факторів та помилок, які привели до такого стану речей. 

Читати про 7 економічних рішень української влади, які мали найбільш катастрофічні наслідки для економіки країни

Пояснення:

Тут чиста маніпуляція, висмикуються якісь числа і показники і на основі них, без дотримання причинно-наслідкових зв'язків, робиться масштабний висновок. Промисловість в Україні зазнала масштабного падіння в 2008-09 роках, під час світової кризи. Хоча спад промислового виробництва спостерігався в усіх країнах світу. Щоправда, темпи скорочення значно нижчі, ніж в Україні.

Остаточним фактором негативної динаміки стала криза 2013-15 років: збройний конфлікт на Донбасі (втрата підприємств Луганської, Донецької областей та окупованого Криму). Друга причина - левова частка виробництва була заточена під Росію. Відповідно, технології, якими ми користувалися, не розвивалися, що не давало Україні ставати конкурентною на світовому ринку, наші товари мали низьку додану вартість. Переважна залежність від попиту одного покупця – погана ідея, а коли цей покупець Росія – найгірша. 

За словами економіста Ярослава Жаліла, «Важливо, що структура експорту зараз в Україні трохи інша. У 2007 році велика частина експорту складалася з продукції металургії та хімічної промисловості, а галузі значно впали в період кризи. На сьогоднішній день понад 50% – це продукція аграрного й харчового комплексу. Попит на таку продукцію зменшується набагато повільніше в кризи. Їсти хочуть усі» 

Щодо електроенергії, так виробництво скоротилося вдвічі 2020р - 148,8 млрд кВт-год, у 1990 - 297 кВт-год. Проте разом із скороченням виробництва скоротилося і споживання електроенергії. В Україні з 1997 року схвалено Комплексну державну програма енергозбереження України. Також варто згадати Чорнобильську АЕС, яку Путін вдало замовчує. У доаварійний період - з 1977 по 1986 рр. – Чорнобильська АЕС виробила 150,2 млрд. кіловат-годин електроенергії. В період з 1986 по 2000 роки - 158,6 млрд кВт-годин електроенергії. Остаточно Чорнобильська АЕС припинила виробництво електроенергії 15 грудня 2000 року. Також більше електрики стали виробляти з альтернативних джерел.

Пояснення:

Це відверта маніпуляція. Путін бере один параметр - ВВП на душу населення, який через свою недосконалість, не може бути єдиним критерієм для визначення тієї чи іншої країни. Та і пояснення цього він вбачає у тому, що в "старі добрі часи" все було добре, а відкол від співробітництва з Росією зробив нас бідняками. Це один з популістичних меседжів, які часто використовують проросійські політики, легке пояснення, яке подобається багатьом відірваним від реальності людям. Якщо для прикладу взяти стандартні підходи для оцінювання бідності, то за одним із показників, який базується на обчисленні частки жителів, що проживають на суму, меншу від національного прожиткового мінімуму, то на 2019 рік в Україні таких 1,1%. У тій же Росії 22,6%(2018 рік), Білорусі 5%, Болгарії 23,8%, детально у посиланні на Світовий Банк Насправді такий "хороший" результат ми маємо через заниження офіційного прожиткового мінімуму, але цей приклад приводимо задля того, щоб показати, як можна вирвати якісь поодинокі показники і використати на свою користь (так робити не треба). Щодо більш обнадійливих показників, то варто звернути увагу на ПКС (паритет купівельної спроможності), який показує які товари та послуги можна купити за умовні 1000 доларів в різних куточках світу, тобто в Україні це буде більша кількість товарів аніж Німеччині чи США.

Пояснення:

Використання технології "люди хороші - цар поганий. Треба змінити царя". Але, в Україні немає царств, а є демократія - і це принципова різниця між Україною та Росією. Мета маніпуляції - посилити недовіру народу до влади, вказавши на реальні проблеми, що характерні для більшості пострадянських країн. Про "взаємну любов" говорять результати соцопитувань в Росії та Україні. Наприклад, за даними Левада Центр, 40% росіян вважає Україну недружелюбно налаштованою до РФ. Відповідно до опитувань, Україна посідає друге місце у списку вороже налаштованих країн, поступаючись тільки США. Про те, наскільки працює пропаганда в РФ добре показує опитування українців та росіян щодо сприйняття Сталіна, яке суттєво відрізняється. Якщо серед росіян 40% опитаних відчувають до нього позитивні почуття («захоплення», «повага» і «симпатію»), а 12% - негативні («неприязнь», «страх», «відраза»), то серед українців відзначається зворотна пропорція - 14% (позитивно ставляться) проти 42% (негативно). 

Залишається незмінною російська пропаганда та викривлення історії, бажання впливу та контролю України.

А про любов до України з боку Росії найкраще говорить окупація Криму та розв’язання війни на Сході нашої держави.

Пояснення:

До 2014 року, коли Росія окупувала український Крим та розв’язала війну на Сході, спільні проєкти працювали здебільшого на створення залежної від Росії української економіки. Попри наявність численних угод, як двосторонніх, так і в рамках СНД - зокрема, економічного характеру - торгівля України з Росією була для першої дефіцитна (зокрема, станом на 2013 р.). Переважну частину російського експорту становили енергоносії, що зумовлювало енергозалежність Києва від Москви, спричиняло поступове занедбання власного газо- та нафтовидобування, призводило до порушення положень Європейської енергетичної хартії. 

У культурному плані проросійськість керівництва прирікала українські ЗМІ та мистецтво на роль бляклого тла для невиправдано всюдисущого російського продукту, а також закладала благодатну основу для процвітання дезінформації й пропаганди, часто відверто антизахідної. При цьому Москва не лише "прив'язувала" до себе Україну, а й жорстко карала будь-які намагання керівництва розвивати вигідні двосторонні взаємини з ЄС: у серпні 2013 р. тодішній радник Путіна С. Глазьєв в ході "торговельної війни" фактично підтвердив, що посилене митне адміністрування українських вантажів зумовлене підготовкою України до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Відтак говорити про якесь "взаємовигідне партнерство" навряд чи можливо: згадані Путіним з ностальгією "старі добрі часи" позначилися агресивним домінуванням Москви у політичних та економічних взаєминах з Києвом.

Пояснення:

Росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі після того, як Україна обрала європейський шлях розвитку. "Мы не против Асоциации. Мы вынуждены защищать свою экономику. Распахнутые ворота сегодня в рамках Зоны свободной торговли с Украиной, мы не можем оставить в таком состоянии. Если Украина распахнет свои ворота в сторону Евросоюза. И мы будем вынуждены это прикрыть. Это означает, что продукция машиностроения и дальше будет припадать, поскольку она реализуется на российском рынке, а товары сельхозгрупы продовольствия вряд ли будут расти в европейском направлении", - сказав Владімір Путін ще в серпні 2013 року. Тоді ж Росія припинила пропускати на митниці товари українських виробників. Він передбачав, що якщо Україна вступить в асоціацію з ЄС, на український ринок неминуче хлине потік товарів "досить непоганих за якістю і ціною". А це, на думку Путіна, призведе до того, що товари українських виробників будуть "видавлені" з власного ринку. Фактично, Росія робила все для того, щоб залишити Україну залежною в економічному плані. Саме через цю залежність (одна із причин), недалекоглядність політиків, орієнтацію у виробництві товарів, в першу чергу, на Росію, Україна не розвивала інші вектори та відставала від інших європейських країн.

Пояснення:

Так, Росія і досі входить у трійку найбільших імпортерів українських товарів та послуг. У 2020-му році показник становив 8,5%. Зовнішньоторговельний оборот товарів і послуг з Російською Федерацією у 2020 році зменшився на 40,0%. Експорт товарів і послуг до РФ зменшився на 43,6%. Імпорт - на 35,4%. Основними торговельними партнерами України є також Китай, США та Туреччина. На їх долю припадає відповідно 13,3%, 4,9% та 4,6% зовнішньоторговельного обороту товарів і послуг 2020 року. Країни ЄС (28) є найбільшими торговельними партнерами України. Питома вага цих країн у зовнішньоторговельному обороті товарів і послуг України у 2020 році становила 40,7%. Ще у 2013-му році Росія з величезним відривом домінувала у структурі зовнішньої торгівлі України з часткою 23,8%. Співпраця України з РФ скоріше є наслідком залежної економіки часів СРСР, а також вимушена з нашого боку, аніж ініційована з боку Росії.

Пояснення:

За даними українського уряду, за кордоном лише на постійній основі працює близько трьох мільйонів громадян України. Точна кількість заробітчан невідома, адже ніхто не знає, скільки з них працює нелегально і ці дані не враховані в жодній статистиці. Натомість беззаперечним фактом є їхній внесок в економіку країни. За оцінками Національного банку України, українські заробітчани лише у 2019 році переказали на батьківщину майже 12 мільярдів доларів.

За словами посла України в Польщі Андрія Дещиці, у Польщі наразі працює близько 1,5 мільйона українців. В цілому спостерігається зростання трудової міграції до Польщі. Також зростає рівень трудової міграції до Чехії. Станом на березень 2021 року кількість громадян України, зайнятих більш-менш довгостроково на чеському ринку праці, становила близько 200 тисяч громадян. За результатами дослідження з питань міграції та торгівлі людьми "Україна, Молдова, Білорусь та Грузія, 2019", найпривабливішими країнами для трудової міграції українців є Німеччина, де хотіли б працювати 43% опитаних, Польща (35%), Чехія (23%), Італія (19%) та Канада (10%). У Росії та США хотіли б працювати по 9% опитаних. 

Щодо українських заробітчан в Росії. За даними Держкомстату та Інституту демографії і соціальних досліджень імені Птухи, у 2010-2012 роках найбільше трудових мігрантів з України було в РФ - 496 тис. З 2012 до 2017 років міграція до Росії зменшилась щонайменше на третину. і в 2017 році становила уже 343 тисячі українців. Найновіші дані маємо за перше півріччя 2019 року. У Росію на роботу приїхало майже 165 тисяч українців. Таким чином РФ поступається європейським країнам, де доходи вищі, наприклад, Польщі та Чехії. 

Щодо кількості українських мігрантів - то тут справа не в тому, що в нас так багато людей бажають працювати у РФ, як раз навпаки, більшість серед тих, хто розглядає можливість трудової міграції, дивляться у бік країн ЄС. І єдиною причиною такої кількості наших співгромадян у РФ є мовний бар'єр, точніше його відсутність (розуміння російської мови після багаторічного насадження російськомовного продукту у всіх можливих сферах, властиве майже всім українцям).

Росія – це країна-агресор, оскільки окупувала Крим та розв'язала війну на Донбасі. Це звична схема російської пропаганди – відволікати увагу і підмінювати поняття.

Пояснення:

В 1991 році СРСР бився в останніх передсмертних судомах розвалу імперії. За свідченням першого Президента України Л. Кравчука, не дивлячись на супротив та тиск Горбачова, тодішнього очільника Кремля, в Україні були твердо налаштовані на здобуття незалежності. Вже тоді з Кремля розказували, що Україна не виживе без союзу із Росією, і переконували Л. Кравчука, що українці настільки палко люблять совєтський союз, що референдум за незалежність України неодмінно провалиться. Однак, 1 грудня 1991 року за Акт проголошення незалежності України схвально проголосували 90,32% громадян, які взяли участь у референдумі. Українці одностайно бажали суверенітету і відділення як від Радянського Союзу, так і від Росії. Тому "єдиний народ" є лише в голові пропагандистів, які відмовляються враховувати очевидні факти та воліють перекручувати і переписувати історію.

За свідченнями Л. Кравчука, між інших варіантів Росія обрала болючий шлях розриву економічних відносин, як завжди переоціюючи свій потенціал і не переймаючись економічним станом України. Відносини були зруйновані задовго до 1991 року, під час геноциду українського народу 1932-1933 рр або «розстріляного відродження» та «великого терору» 1937-38 рр., під час якого за 2 роки було вбито більше 260 тисяч українців. 

Втрата впливу Росії на культуру України розпочалася з проголошенням незалежності України, хоча впродовж 1990-х років російська масова культура заполонила український книжковий, естрадний та кіноринок. Але падіння проросійського режиму президента Віктора Януковича, окупація Криму і збройна агресія на Донбасі розвернули цей процес.

Пояснення:

Минуле, до якого посилається "автор", як раз таки перекручується ним самим та його пропагандистською машиною. Зокрема, історичні "факти", які він наводить у цій статті, спростовані вище. Тож тут Путін маніпулює, звинувачуючи якісь еліти в тому, що робить сам. На основі перекручених та неправдивих фактів Путін робить зручні йому висновки.

Називаючи Голодомор спільною трагедією України та Росії, Путін відверто лукавить. У квітні 2020 року наукове видання Cambridge University Press вийшла стаття, в якій порівнялися втрати від Голодомору різних республік, що входили до складу СРСР. Стаття була створена на основі документів, вивезених українською науковицею Наталкою Левчук під час анексії Криму Росією. Для української аудиторії статтю розібрали у "Радіо Свобода”.  Якщо коротко, то втрати України неспівставні з Росією та з іншими республіками. В Україні померло щонайменше у 4,2 рази більше людей, ніж в Росії - 133,3 особи на 1000 населення, проти 32 у Росії.

У цій же статті "Радіо Свобода" посилається до роботи австралійських вчених, які стверджують, що найбільша смертність спостерігалась у тих регіонах, де мешкало найбільше українців. (Уиткрофт С., Гарнаут А. Потери населения в отдельных районах СССР (1929–1934): Статистика, карты и сравнительный анализ (Особое положение Украины) // Голод 1933: Українці: – К. : Український інститут національної пам’яті, 2013) Про те, чиєю трагедією насправді був Голодомор, показують попередні дії та переписка вищого керівництва СРСР. У листі до Л.Кагановича Сталін писав: "Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше... ...Плохо по линии советской... ...Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина. Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять”.

Пояснення:

Неонацисти – навішування ярликів російською пропагандою. 

У російському МЗС стверджують, що по Києву нібито марширують неонацисти, і традиційно в пості про "український неонацизм" зовнішньополітичне відомство РФ згадало партію "Національний корпус", всеукраїнське об'єднання "Свобода" та громадську націоналістичну організацію "Правий сектор". У 2014 році на телеканалі ОРТ запустили фейк з інфографікою, на якій лідер «Правого Сектора» Дмитро Ярош нібито набрав 37% голосів на виборах в той час, як він набрав 0,7%. Говорити про те, що “все більш зухвало заявляли про свої амбіції радикали і неонацисти” не доводиться — радикальні рухи в Україні формувались набагато раніше і цілком логічно активізувались під час буремних подій. Праві політичні сили є в кожній країні Європи, в тому числі і в Україні. Проте вони мають дуже низьку підтримку серед населення. Наприклад, на президентських виборах 2019 року кандидат Руслан Кошулинський, якого підтримали усі націоналістичні сили, набрав 1,62% голосів. 

Партії «Національний корпус», «Свобода» та «Правий сектор» ухвалили рішення про участь у позачергових парламентських виборах єдиним націоналістичним блоком з подальшою консолідацією патріотичних об'єднань та організацій. Таким чином, під егідою "Свободи" націоналістичні сили отримали 2,15% голосів виборців і не пройшли до Парламенту. Популярність праворадикальних сил в Україні залишається меншою, ніж у багатьох країнах ЄС. 

Більше того, саме для Росії притаманний підхід з принципом: «хто не з нами, той – фашист» та «захист російськомовних». На цих принципах Кремль вибудував і свою антиукраїнську кампанію. У Росії з самого початку агресії проти України твердили, що підставою для її вторгнення спочатку в Криму, а потім і на сході країни, став «державний переворот» та, як наслідок, «неонацистський режим». Більше того, у 2018 році Міністерство закордонних справ Росії на своїй сторінці в Facebook запустило флешмоб, яким пропонує під хештегом #ИхТамНет поширювати інформацію про "прояви ксенофобії та неонацизму" в Україні. Саме через медіа Росія роздуває тему нацизму в Україні. 

Міф про неонацистів, які захопили Україну, належить російській пропаганді і не має нічого спільного з життям України.

Читати більше

Пояснення:

Хибне твердження, яке автор робить на неправдивій інформації з попередньої тези. Неонацистів в Україні немає. Праві політичні сили є в кожній країні Європи, в тому числі і в Україні. Проте вони мають дуже низьку підтримку серед населення. Решта інформації - це гра на стереотипах та невдоволенні людей. Жодних доказів чи прізвищ Путін не наводить. Хто заявляв конкретно, коли, які амбіції та які саме радикали і неонацисти? Тези про “місцевих олігархів, які пограбували народ” — також емоційні, безапеляційні, без зазначення конкретики. Так само, як і “тримають у західних банках і готові продати мати рідну, щоб зберегти капітали”. Що ж до “хронічної слабкості державних інститутів, стан добровільного заручника чужої геополітичної волі”, то дана теза надто загальна, аби розуміти, що саме мав на увазі Путін: так можна сказати про що завгодно.

Пояснення:

Прикладів Владімір Путін чомусь не наводить, та це й не дивно - твердження хибне. Україна - самостійна держава, яка, з огляду на низку аспектів, сама вирішує, з ким їй працювати та співпрацювати. Путін у серпні 2013 року заявляв: "Мы не против Асоциации. Мы вынуждены защищать свою экономику. Распахнутые ворота сегодня в рамках Зоны свободной торговли с Украиной, мы не можем оставить в таком состоянии. Если Украина распахнет свои ворота в сторону Евросоюза. И мы будем вынуждены это прикрыть. Это означает, что продукция машиностроения и дальше будет припадать, поскольку она реализуется на российском рынке, а товары сельхозгрупы продовольствия вряд ли будут расти в европейском направлении”. Тоді ж Росія припинила пропускати на митниці товари українських виробників. Він передбачав, що якщо Україна вступить в асоціацію з ЄС, на український ринок неминуче хлине потік товарів "досить непоганих за якістю і ціною".  

Фактично, Росія робила все для того, щоб залишити Україну залежною в економічному плані. Все, до чого торкаються російські бізнес-структури якось само по собі або деградує і відповідно перестає бути конкурентним у порівнянні з європейськими виробниками (наприклад Миколаївський глиноземний завод, що належить Олегу Дерипасці), або взагалі руйнується, як був зруйнований Запорізький Алюмінієвий Комбінат. Нагадаємо, СБУ встановила, що єдиний в Україні виробник первинного алюмінію з 2006 року цілеспрямовано знищувався в інтересах російських виробників металу. Свіжий приклад: суд визнав "Чорноморський суднобудівний завод" банкрутом. За словами редактора видання "Морські бізнес-новини України" Олександра Діордієва, процедура банкрутства заводу була запущена, аби не дати можливості повернути підприємство до власності держави.

Росія спрямовувала свої дії на побудову залежної від Росії української економіки. Жодні інші варіанти, тим паче розвиток співробітництва із європейськими країнами, РФ не влаштовували.

Пояснення:

Знову навішування ярликів про несамостійність України. Україна – незалежна держава, яка самостійно обирає, з ким їй розбудовувати відносини. Путін вкотре намагається нав’язати брехню про “зовнішніх правителів”. Проте, Україна обрала свій шлях, окремий від Росії у 1991 році. У 2013, коли проросійський президент Віктор Янукович та прем’єр-міністр Микола Азаров вирішили бути ближче до РФ, мільйони українців по всій Україні обрали європейський вектор розвитку. 

Як бачимо, Україна не була заручником геополітичної волі, інакше б Янукович не передумав підписувати Угоду про Асоціацію з ЄС. Вектор “Геть від Росії” обрали люди. Саме тоді Росія напала на Україну і захопила частину української території. 

Також варто звернути увагу на значення слова «бар’єр», яке використовує Путін.  Зважаючи на значення слова російською, виходить, що мета геополітиків створити «преграду» між Європою та Росією у вигляді України? Не підходить. Знаходимо потрібне значення в «Историческом словаре галлицизмов русского языка»: «БАРЬЕР -а м. barrière f. 1. дипл. Земли, присоединенные к государству для безопасности от нападения соседних стран; вообще - территория, лежащая между двумя государствами и разделяющая их».

Україна хотіла дотримуватися нейтралітету, але агресія Росії, окупація частини території та розв'язання війни не залишила іншого вибору як шукати підтримки в НАТО. Наша країна завжди була в центрі геополітичних конфліктів, але це не привід єднатися з Росією, якій дійсно вигідно мати під боком слабку країну-маріонетку. "Україна - не Росія" - це відома книга Кучми, і об’єктивно це так і є. 

Рекомендуємо переглянути серію постерів, які показують, що Україна ніколи не була Росією, не є Росією і Росією не буде.

Пояснення:

Ніхто в Україні не говорив про “анти-Росію”. Це штучно створений наратив самої Росії. Вперше про існування такого "масштабного проекту" як "анти-Росія" заговорили ще в 2010 році. Тоді видання "Столетіе.ру" повідомило, що Міхеїл Саакашвілі у Грузії намагається здійнити проєкт "анти-Росія" Тоді ця історія розвитку не отримала і на якийсь час померла.

У 2011 році видавництво "ЕКСМО" запустило серію "Проект АнтиРоссия", в рамках якої вийшло сім конспірологічних книг з такими назвами як "Доктрина Даллеса в дії" або "Збігнєв Бжезинський: зробити Росію пішаком". Загалом ця теза щодо України так чи інакше піднімається з 2012 року.

Політики Росії скрізь говорять, що їхній країні потрібна єдина загальнонаціональна ідеологія державного патріотизму, а насправді - ідеологія націонал-шовінізму. Якщо в Україні про це хтось говорить стосовно єдиної державницької ідеології патріотизму та євроінтеграції, то це інтерпретується як антиросійська, «бандерівська» позиція, націоналізм.

На тезу про "анти-Росію" відповіло Міністерство закордонних справ України. За словами речника МЗС Олега Ніколенка, "Розмова про перетворення України на «антипод» Росії демонструє нерозуміння внутрішніх процесів у нашій державі. Українці як суверенна нація самостійно визначають вектор свого розвитку без прив‘язки до третіх сторін. Ні російські танки, ні провісники токсичних ідей «руского міра» не змогли і не зможуть зупинити трансформацію України в сучасну європейську демократичну державу”.

Пояснення:

Це набір наративів російської пропаганди. По-перше, немає проекту і замовників. Це хвороблива уява російського президента. Україна - незалежна та самостійна держава. По-друге, напрацювання польсько-австрійських ідеологів ХІХ століття, як і були, то вже застаріли. Так само можна згадати про московські та петербурзькі проєкти панславізму, які намагалися зруйнувати Австрійську імперію через приєднання до Російської імперії частини територій.

Створення "антимосковської Русі" - це вже виклик всім історикам. Була держава Русь, але потім при Російській імперії добавили "Київська", що наводило на думку про існування іншої Русі. Згодом, Московія привласнила собі назву Русь. Донедавна в кремлівських наративах говорили про три "русі": Великоросія, Біла Русь і Малоросія, але тепер автор відкрив нову – “московську Русь”. Тут варто було б надавати вердикт не "брехня", а "маразм".

Чомусь робиться припущення, що українці чекають від інших країн особливої підтримки. Цим самим нам навіюється комплекс меншовартості "нікому ви не потрібні", "всі вас використовували", і разом з тим повинна виникнути надія, що саме Росія буде робити все в інтересах народу України, їй треба наша культура, наша козацька слава, а життєвий простір і робітники - ні. Звичайно, це маніпуляція. Україна як сильна і незалежна держава ніколи не була потрібна саме Росії. Саме Росія впродовж століть нищила українську культуру, мову та традиції. Росія протиставляє себе Заходу, відповідно на обрання Україною європейського шляху реагує збройною агресією та окупацією територій.

Пояснення:

Ще радянська пропаганда намагалася представити ОУН і УПА як маріонеток Гітлера. ОУН і УПА боролися як з більшовиками, так і з нацистами. Згідно з рішенням Нюрнберзького трибуналу, ані ОУН, ані УПА не були визнані злочинними організаціями. За словами історикині Яни Примаченко, питання ступеню відповідальності різних дійових осіб лишається відкритим і потребує мікроісторичних досліджень, які після відкриття архівів радянських спецслужб в Україні зараз тривають. Загалом же українська ситуація не є унікальною, а скоріше типовою для країн Центрально-Східної Європи. Через подібні процеси пройшла Польща. Такі дискусії відбуваються і в країнах Балтії. 

Метою прагнення співпраці ОУН з нацистами було відродження української державності. Історикиня звертає увагу на те, що до 1939 року нацистська Німеччина ще не вчинила страшних злочинів Голокосту та масових вбивств, а «лідером» у масовому знищенні людей на той час був сталінський СРСР.

Пояснення:

Щоб зрозуміти причину невдоволення людей, достатньо згадати, що стало основною причиною Майдану. Уряд Азарова оприлюднив рішення щодо призупинення процесу підготовки укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським союзом. Ця Угода готувалася з 1998 року, її повинні були підписати на Вільнюському саміті 28 листопада. Проте, після таємної зустрічі Путіна та Януковича у Сочі, українська влада відмовилась від підписання.

Саме тоді люди вийшли на мирну акцію за європейський шлях розвитку України. Через тиждень мирних зібрань "Беркут" жорстоко побив студентів на київському Майдані, що приголомшило не тільки українців, але й світову спільноту. Події 30 листопада стали переломним моментом в українських протестах кінця 2013 року, змістивши акцент протестів із проєвропейського на антиурядовий, а також додавши їм масовості. Це російський наратив про те, що людей використали або проплатили. Щоб зрозуміти причину невдоволення людей, достатньо згадати вимоги Майдану: виведення «Беркуту», скасування незаконно прийнятих законів 16 січня, припинення політичних репресій, повернення до редакції Конституції 2004 р., новий склад Конституційного суду, відставка уряду Азарова, дострокові парламентські і президентські вибори.

Пояснення:

Не було перевороту, це ще один наратив російської пропаганди. Вільне висловлення своїх думок і позицій, обстоювання конституційних прав є засадами демократії. Проте народ, який наважується виявляти незгоду з діями влади, становить небезпеку для авторитарного режиму. Згідно з українським законодавством державний переворот є кримінальним злочином і передбачає насильницьку та неконституційну зміну політичного режиму. Екс-Президент Янукович таємно, але добровільно втік в Росію, і Верховна Рада, згідно із чинним законодавством, вибрала тимчасового в. о. Президента і продовжила функціонувати в оригінальному складі 7 скликання до 27 листопада 2014 року Конституції України”.

Пояснення:

Першими на Майдан вийшли журналісти, активісти та студенти, які не представляли жодні радикальні чи націоналістичні угрупування. Це наратив російської пропагади.  Використання визначення "державний переворот", "націоналісти" та "радикали" стосовно Революції Гідності є антидержавницьким та антиісторичним пропагандистським штампом. Його застосовують задля розколу українського суспільства, делегітимізації влади, знецінення європейських та євроатлантичних прагнень українців.

Пояснення:

Для перевірки цієї брехні достатньо подивитись на результати виборів у парламент 2014 року, які були визнані міжнародною спільнотою як демократичні. Із тих партій, які позиціонували себе як націоналістичні, в Парламент пройшла тільки «Радикальна партія Олега Ляшка», набравши 7.5%. Партія «Свобода» набрала 4.7%, а «Правий Сектор» - 1.8% голосів, не подолавши 5% бар‘єр. На думку кандидата політичних наук В. Андріяш, державна політика – це синтез тенденцій суспільного розвитку і суб'єктивних суджень людей про власні інтереси в суспільстві. Державну політику України визначає народ України, який образ європейський шлях розвитку.

Пояснення:

До цього автор стверджував, що нас зближує історія. Але події змінити неможливо. Є архівні документи та відповідні дослідження, які показують як Росія намагається переписати історію. Замість багатовікової окупації нашої держави з боку Росії, нам намагаються показати "спільну історію" та "один народ". 

Заяви про етнічних росіян та інших меншин стали формальним приводом до військового конфлікту та розв’язання війни. Цього удару від Росії потрібно було очікувати після її вторгнення в Грузію 2008 року. «Россия против Грузии: последствия: «Она ... выступила с такими заявлениями в отношении этнических русских и других меньшинств, которые в будущем могут быть использованы для дестабилизации других республик бывшего Советского Союза, в первую очередь, Украины; и продемонстрировала пренебрежение нормами международного права».  Тому важливо переглянути співпрацю з Росією та максимально зменшити її негативний вплив на Україну.

Пояснення:

Зовсім нелогічно автор згадує російську мову, адже, коли він говорив, що три народи говорили на одній мові, то не вважав цю мову російською. Потім у цих трьох народів сформувалися відповідно і три мови: російська, білоруська, українська. То чому ж два народи повинна об’єднувати російська? Ні, українська мова наша державна, і вона повинна об’єднувати українців. Йдеться не про удар по російській мові, а про створення умов для розвитку української, яка багато років була під тиском та витісненням російської.
Російська пропаганда активно поширювала фейки про “насильну українізацію”, “утиски російської мови”, “мовні патрулі” і тп. 

Читати більше про фейки про мову

Пояснення:

Нова «майданна» влада - це навішування ярликів. Ніби до влади прийшли люди з Майдану. У Верховній Раді залишилися депутати, обрані народом України. Оскільки В.Янукович втік з України та М. Азаров склав повноваження, то відповідно, Кабінет Міністрів пішов у відставку. Путін вкотре пише неправду. В. Кириленко (який при владі з 2002 року) ініціював законопроєкт «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України „Про засади державної мовної політики“», але це було ще 29.12.2012 (тобто ще за правління Януковича). 

Хоча 23 лютого Верховна Рада проголосувала скасувала закон про мови національних меншин, це був Парламент VII  скликання, чия каденція тривала з 12 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року. Фактично, відновили дію статті 10 Конституції України.

Пояснення:

Закон про очищення влади був прийнятий у 2014 році. Закон про освіту - 5 вересня 2017 року. Якщо мова слугувала поштовхом до війни, то логічно було б внести корективи, щоб цього ніколи не сталося знову. Якщо звернутися до Конституції України, то чітко видно, що статті 10-11 про захист мов і культури корінних народів і національних меншин на місці, отже хвилюватися не потрібно. Також є підручники з російської мови для 4 класу Нової української школи, отже вона (мова) у школах є.

Конституційний суд 14 липня визнав Закон України "Про мову" таким, що відповідає Конституції, а поняття «російськомовні громадяни» не є юридичним.  Отже, виникає лише одне запитання: чому президента іншої країни так цікавлять наші закони? Бо під виглядом про переживання за права «російськомовних» продовжується агресивне втручання в політичне, економічне, гуманітарне, духовне життя України.

Пояснення:

01 липня 2021, було прийнято Закон "Про корінні народи України", цей закон має визначення:

«Корінний народ України - автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України»

За цими критеріями до переліку корінних народів віднесли: кримчаків, караїмів і кримських татар, у законі немає більше жодного з широкопредставлених в Україні народів, ані білорусів, ані поляків, ані румунів і т. д. 

Росія має закон про корінні народи: "Про гарантії прав корінних малочисельних народів РФ", там їх налічується значно більше - близько 50 і там теж нема українців, і не може бути, бо ми є там нацменшиною як і вони тут.

Чому Путін, маючи такий закон, так погано відгукується про наш, який відповідає всім міжнародним нормам? Може тому, що йому вигідно транслювати всюдисуще “ущемлєніє” прав росіян? Риторичне питання.

Цей закон не вносить ніякої нерівності або другосортності, він надає права тим, хто був їх позбавлений.

Пояснення:

Маніпуляція "Апеляція до власного риторичного питання". У цій тезі Путін, знову ж таки, апелює до того, що українці не є самостійною нацією, а є частиною "великої родини", так званого "триєдиного народу". Цю концепцію можна віднести до "загальноросійської ідеї", що була розвинута ще за імперських часів. Вона передбачає, що український, російський та білоруський народи виникли з одного словенороського народу, який склав населення Київської Русі. Проте низка істориків цей факт заперечують, посилаючись на те, що у літописах нема жодної згадки, що північнослов'янські племена - кривичі, полочани, в'ятичі, радимичі - що є предками російського народу, брали участь у творенні Русі (згодом названої Київською). У Малій Українській Енциклопедії історик Євген Онацький стверджує, що ці племена були приєднані до Київської Русі під час походів князів Святослава та Володимира Великого.

Про можливість вільного вибору національної ідентичності також неправда, адже історія русифікації українців бере початок ще від XVII століття. "Історична Правда" наводить кілька десятків актів і подій, які доводять, що Росія не дуже-то сприймала національну самоідентифікацію українців і всіляко винищувала українську мову. Ще більш детально про це пишуть Роман Сушко та Мирослав Левицький у книзі "Хроніки нищення української мови від доби Романових до сьогодення”.

Крім того, у своїй книзі "Між націоналізмом і толерантністю" Володимир Старик посилається на етнографічні дослідження 1916-1923 років, де зазначається, що у деяких регіонах, зокрема Буковині, усіх освічених людей під час перепису 1897 року записували як росіян.

Пояснення:

Законодавством України гарантується вільний розвиток різноманітних національних меншин, в тому числі і росіян. Так Закон України "Про засади державної мовної політики" говорить:

•  ст. 3 п. 2 - Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову;
•  ст.5 ч.2 п. 1 визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;
• ст.5 ч.2 п. 8 поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

Закон про національні меншини в Україні:

•  ст. 1 Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Конституція України:

• ст. 10 В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
• ст. 11 Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України

В Україні функціонує близько 100 об'єднань етнічної російської спільноти. При цьому 42,9 відсотків етнічних росіян у 2006 році назвали себе громадянами України: 

Тобто тези про те, що в Україні якимось чином дискримінуються росіяни є брехнею і фейковою підставою для окупації української території та збройної агресії з боку Росії.

Пояснення:

Тут варто нагадати, що до XI століття була єдина християнська церква з центром у Константинополі. Внаслідок розколу на грунті доктринальних розбіжностей, православна церква відділилася від римо-католицької.  

Київська митрополія була центром православ'я на Русі до занепаду Києва через монгольську навалу в 1240-х роках. В цей самий час занепадає і Константинополь, він стає частиною мусульманської Османської імперії.

В  XIV ст було створено Литовську митрополію в складі Великого Князівства Литовського. А в кінці XVI ст було підписано Берестейську унію - перехід Київської митрополії під протекторат Папи Римського (створення греко-католицької церкви, уніатської). Підписанню унії сприяло кілька факторів, найвагоміший - уникнення впливу Москви. Уніати зберігали свої обряди, мову богослужіння, прирівнювались до католиків в Речі Посполитій, а церковна еліта отримувала ряд привілеїв. Та унія мала багато противників, вона тільки посилила протистояння серед українців.

Та й не було ніякої “нашої духовної єдності”. Московські князі неодноразово пробували висвятити своїх Московських митрополитів. Згадка в титулі митрополита як Митрополита Київського та всієї Русі не влаштовувала Московських князів, їм потрібен був окремий Московський патріарх. 

 Проте саме з титулом Київський і всієї Русі митрополитів висвячували у Константинополі до XVI ст, врешті у Московії зробили свою, невизнану структуру. Історик Кирило Галушко пояснює, що у 1448 році московська єпархія відокремилася від Константинополя і протягом століття перебувала неканонічною (невизнаною Константинополем). Московську церкву визнали аж у 1589. З ініціативи московського уряду в кінці 1684 від московських царів Петра та Івана в Константинополь відправляється прохання до Константинопольского патріарха, де пишуть, що київська кафедра порожня і на неї зазіхає єпископ Йосиф Шумлянський (єписком зі Львова). Московські царі відповідно хочуть, щоб Київський митрополит висвячувався в Москві. Мовляв, про це просив весь український народ. Історик Євген Нікольський пояснює, що українське духовенство було проти поставлення митрополита із Москви. Це проявилося у невизнанні цього митрополита аж до появи грамот із Константинополя. Він звертає увагу на те, що «Московський патріарх господарював на чужій канонічній території без погодження, фактично ставить архипастиря, благословляє розкольницькі собори та шантажує православних «уніатською» загрозою, щоб приєднати  Київську митрополію. Московська влада вдалася до чорного піару, щоб приєднати Київську митрополію у 1686 році.  А далі відбулося приниження української церкви аж до рівня простої єпархії. 

В часи Радянського Союзу Російська церква тісно співпрацювала з КДБ. 

Під час Революції Гідності церкви московського патріархату вели відверто антиукраїнську риторику та розпалювали ворожнечу. Народ відреагував відповідно і віряни та цілі парафії почали переходити до Київського патріархату.

В 2019 році Українська православна церква здобула статус автокефальної (незалежної) церкви від патріарха Константинопольського і отримала томос. Константинополь визнав УПЦ правонаступницею Київської митрополії, яка існувала в XI-XIII ст. Цим самим викривши кількастолітню фальсифікацію РПЦ. Звісно, що РПЦ не визнала цього і заявила про відокремлення від Константинополя.

Пояснення:

Спроби Росії в рамках ООН довести комусь невідомо що тривають вже не одне десятиліття. Традиційно, цивілізовані країни сприймають ці заяви стримано і, як правило, не голосують або утримуються. Це чітко свідчить про те, що сучасна Росія має своє, окреме трактування нацизму, яке не береться до уваги іншими країнами, в яких дійсно вивчали дане питання. Зокрема, досьогодні не видано повного, не цензурованого збірника матеріалів Нюрнберзького процесу над керівниками нацистського режиму. Тому радянсько-російська суспільна думка оперує своїми вигаданими трактуваннями.

При цьому сучасна путінська влада не хоче відкрити архіви (в Україні натомість архіви КДБ давно оприлюднюються СБУ) для об’єктивного вивчення історії, забороняє теми досліджень та репресує дослідників, які мають інакший погляд, на співпрацю СРСР з  Німецькою імперією, ніж це визначено російською тоталітарною ідеологією.  Так Путін усіляко заперечує спільний з Гітлером напад СРСР на Польщу в 1939 році. Саме тому російські громадяни так і не знають своєї правдивої історії, а такі статті мають на меті єдине – подати «єдиноправильну» версію минулого, у якого всім потрібно вірити. Так створюється вигадана реальність, яка не має нічого спільного із дійсністю. Особливо важливо для сучасної Росії такою пропагандистською риторикою (для прикладу – перелік міфів, спрямованих проти України): відвернути увагу від своїх дій проти України, Грузії та інших країн, які підпадають під ознаки злочинів проти людяності.

Пояснення:

Путін нав’язує брехню. В Україні не було жодного маршу на честь військових злочинців. Згідно з рішенням Нюрнберзького трибуналу, ані ОУН, ані УПА не були визнані злочинними організаціями. Трактування путінськими істориками українських персонажів минулого виходить із постійного намагання зробити всіх винуватими, визначити «любов до Москви» єдиним достойним призначенням держав. При цьому як Путін, так і його пропагандисти постійно забувають про регулярну і наполегливу підтримку російсько-радянським режимом Гітлера, про свою співучасть у розв’язанні Другої світової війни та про колабораціонізм росіян. Для маскування своїх злочинів йдуть у хід вигадки: як приклад, наведемо згаданого Бандеру, який нібито співпрацював із нацистами, хоча насправді був арештованим і перебував у концтаборі, а його рідні брати загинули від рук гітлерівського режиму. 23 червня 1941 р. від імені ОУН за підписами Степана Бандери і Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум до Адольфа Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням організації є відновлення незалежної Української Держави: "Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію".

Те, що Путін продовжує таврувати певних особистостей, показує, кого Росія боїться та вважає небезпечним для себе та своїх методів.  Українці роблять усе, щоб стала відома справжня історія, а не те, як Росія переписує її. 

Читати спростування пропагандистських міфів про Мазепу тут  і  тут 

Читати більше про Петлюру 

Ще одна гілка російських історичних вигадок стосується діяльності Української Повстанської Армії.

Пояснення:

Трактування Другої світової війни як СРСР, так і Росією є однаковим і традиційно маніпулятивним. Воно виходить із бажання звести участь українців у війні до «єдиноправильного» погляду на ті події (про формування «міфу Великої Вітчизняної війни – читайте тут) 

Зводити події 7 років до одного трактування -– це наслідок політизації минулого зі сторони Росії та бажання «приватизувати» розгром Гітлера.  Ще одна причина – приховати співпрацю СРСР і гітлерівської Німеччини проти демократичних країн. Саме в сучасній Росії воно набуло викривлених форм, які навіть отримали свій окремий термін – «побєдобєсіє».

Натомість Україна, як і вся людська цивілізація вшановує пам’ять жертв війни. При цьому ніхто не забуває мужність і героїзм воїнів, які під різними прапорами і в різних арміях воювали за свою батьківщину. Адже саме на території України проходили найбільші бої та жителі нашої держави найбільше постраждали від війни. Тому говорити путінській пропаганді про забуття їхнього подвигу – свідома брехня. Навпаки, ветерани Другої світової і сучасної війни проти Росії єдині в своїх поглядах на захист України. Але крім пафосних слів і заяв, Україна та весь світ турбується про забезпечення ветеранів війни соціальними благами, на які вони заслужили.

Держава Україна також усвідомлює, що більшість із учасників кровопролитних боїв не мали вибору, під якими знаменами воювати. Тим важливіше, що в зіткненні двох злочинних режимів – гітлерівського та радянського – ми змогли поставити на порядок денний ще й свою, незалежницьку боротьбу за незалежність у формі Української Повстанської Армії!

Пояснення:

Проєкту "антиросія" ніколи в Україні не існувало. Це вигадка російської пропаганди, щоб виправдати втручання в справи України, збройну агресію та розв'язання війни в Україні. Вперше про проєкт "анти-Росія" заговорили ще в 2010 році. Тоді видання "Столетіе.ру" повідомило, що Міхеїл Саакашвілі у Грузії намагається здійнити проєкт "анти-Росія" Тоді ця історія розвитку не отримала і на якийсь час померла. У 2011 році видавництво "ЕКСМО" запустило серію "Проект АнтиРоссия", в рамках якої вийшло сім конспірологічних книг з такими назвами як "Доктрина Даллеса в дії" або "Збігнєв Бжезинський: зробити Росію пішаком". Загалом ця теза щодо України так чи інакше піднімається з 2012 року. Наратив "анти-Росія" вводить сама Росія. Історії про так званий проєкт "анти-Росія" розганяють в мережі, здебільшого російські ЗМІ. Західні (англомовні) видання згадують про нього, коментуючи саму статтю Путіна.

Пояснення:

"Історичний вибір" - це проведення псевдореферндуму під дулами російських кулеметів після захоплення ВР Криму, з порушенням норм українського та міжнародного права. Цифри так званого рефрендуму говорять виключно про махінації: явка виборців нібито склала 83,10%, попри бойкот референдуму кримськими татарами. Кількість населення у Севастополі на 1 листопада 2013 року становила 383 499 осіб, проте на "референдумі" підтримали приєднання до РФ 474 137 осіб, тобто 123% населення. 

Українська влада не визнала кримський «референдум». Вона вимагає від Росії звільнити півострів і забрати звідти свою армію. Таку ж позицію висловила влада Євросоюзу, більшості країн Європи та США, які запровадили санкції відносно російської влади Криму та самої Росії. З року в рік дію обмежувальних заходів продовжують, а також накладають нові на знак солідарності з Україною. Російську анексію Криму засудили авторитетні міжнародні організації, включаючи ООН, ОБСЄ, Раду Європи та інші, ухваливши сотні документів щодо цього питання.

Путін підмінює поняття і називає напад на Україну “мирно намагалися відстояти свою позицію”. Саме під контролем російських сил відбувала окупація частин східних областей.

Пояснення:

Коли Путін пише, що мешканці Донецька і Луганська взялися за зброю, він певно має на увазі 12 квітня 2014 року, коли озброєна група російських бойовиків на чолі з колишнім російським військовим Ігорем Гіркіним захопила місто Слов’янськ на Донеччині. Тоді в.о. президента Олександр Турчинов оголосив початок антитерористичної операції. Вже після повернення з України пан Гіркін визнав, що допомагав проводити анексію Криму й саме його спецоперація розпочала військові дії на Донбасі.  Саме Росія розпочала збройну агресію проти України, захопила Крим і продовжує постачання зброї на окуповані території. 

Україна - багатонаціональна держава, де поважають права людини і громадянина. Внаслідок російської агресії, станом на лютий 2021 року в Україні зареєстровано близько 1,5 млн переселенців - людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим. Це ті люди, які мали змогу поїхати від проєкту "Новоросія« та того, що зробили окупанти з їхніми домівками.

Один із наративів російської пропаганди - обґрунтовувати збройну агресію на Донбасі тим, що Донбас опинився в межах України «випадково», що там живуть винятково «російськомовні», яких от-от прийдуть знищувати українські «нацисти», бо всі українці – «нацисти». Це брехня, яка не має нічого спільного із дійсністю.

Саме під контролем російських сил відбувалася окупація частин східних областей.

17 липня над підконтрольною бойовикам частиною Донецької області збили літак рейсу MH17 малайзійських авіаліній, внаслідок чого загинули 298 людей. Розслідування встановило, що літак був збитий ракетою з зенітно-ракетного комплексу «Бук», що належить 53-й зенітній ракетній бригаді Збройних сил Росії, яка базується під Курськом. Напередодні трагедії російський “Бук” був перевезений до окупованої частини Донбасу через непідконтрольну Києву ділянку кордону з Росією, а найближчої ночі після збиття літака його повернули назад до Росії. 

Через неконтрольовану ділянку українсько-російського державного кордону Росія продовжує постачання зброї, боєприпасів та пального на окуповану територію Донбасу для посилення підрозділів регулярних військ РФ та підтримуваних нею збройних формувань.

Пояснення:

Подіями в Одесі Путін намагається виправдати захоплення міст на Донбасі. Проте хронологічно першим було саме вторгнення російських бойовиків.

Російські пропагандисти поширювали низку фейків про ті події та ввели наратив "одеська Хатинь", який подає у вигідному для них ключі події трагедії 2 травня 2014 року в Одесі.

Трагедія в Одесі - наслідок завершення протистояння між російськими прихильниками (антимайданівцями) та проукраїнських сил. Перші загиблі - десятник "Правого сектору" Ігор Іванов та активіст Євромайдану Андрій Бірюков. 

За словами Голови Моніторингової місії ООН з прав людини Матільди Богнер, 2 травня 2014 року приблизно 300 добре організованих "прихильників федералізації" напали на ходу близько 2 000 "прихильників єдності". Серед них були місцеві жителі та чимало футбольних уболівальників, які приїхали з Харкова на футбольний матч, що мав відбутися ввечері того дня, і які були відомі своєю принциповою позицією щодо підтримки єдності України. Сутички між цими двома групами спалахнули в центрі міста і тривали декілька годин. Обидві групи використовували вогнепальну зброю, в результаті чого було застрелено шестеро осіб – четверо "прихильників федералізації" і двоє "прихильників єдності". “Ми були на місці подій і стали свідками того, як групи "прихильників федералізації" почали кидати каміння і "коктейлі Молотова" в учасників маршу на підтримку  єдності України. Ситуація вийшла з-під контролю, коли міліція не змогла ефективно відреагувати на насильство з обох сторін попри завчасні попередження про високу ймовірність такого розвитку подій”, - зазначає Богнер.

За словами дослідниці Світлани Бондар, одним із найпідступніших і найефективніших когнітивних концептів у сучасній інформаційній війні є пустий за змістом, але емоційний - «Одеська Хатинь». Чітко визначеного семантичного значення українською мовою немає, що не дивно з огляду його штучність й маніпулятивну природу. Свідок тих подій та учасник експертно-журналістської групи "2 травня" Владислав Балінський пояснює: "У найгарячіший момент, коли був початок відкритої агресії Росії проти України, ось цей міф про "Одеську Хатинь" використовувала кремлівська пропаганда для того, щоб збирати добровольців з боку Росії та залякувати людей. І ця пропаганда працювала і працює проти України”. 

Прочитати більше про трагедію 2 травня

Пояснення:

Типова технологія російської пропаганди, яка полягає у залякуванні міфічними бандерівцями та розправою. Це не має нічого спільного із тим, що відбувається в Україні. Українці виступають за незалежну державу, в якій поважають права людини і громадянина. До того ж російські війська захопили Крим набагато раніше подій в Одесі.

Пояснення:

Переписування історії, коли боротьбу за незалежну Україну і цінності, які близькі українцям, російська пропаганда називає державним переворотом. Теза про державний переворот - це один із основних наративів російської пропаганди. Вільне висловлення своїх думок і позицій, обстоювання конституційних прав є засадами демократії. Проте народ, який наважується виявляти незгоду з діями влади, становить небезпеку для авторитарного режиму. Згідно з українським законодавством, державний переворот є кримінальним злочином і передбачає насильницьку та неконституційну зміну політичного режиму. Екс-Президент Янукович таємно, але добровільно втік в Росію, тому Верховна Рада, згідно із чинним законодавством, вибрала тимчасового в. о. Президента і продовжила функціонувати в оригінальному складі VII скликання до 27 листопада 2014 року Конституції України”. 

На території України відбувається російсько-українська війна. На окупованих територіях панує страх та терор, окупаційна влада діє репресивними методами і залякуваннями, системно і масово порушує права людини і свободи. Критична ситуація у сфері прав людини в окупованому Криму була засуджена Резолюцією ГА ООН 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)» від 19 грудня 2016 року.

Бойові дії на сході України розпочалися після того, як Росія незаконно анексувала Крим, а підтримані нею проросійські бойовики почали захоплювати державні установи та штурмувати військові частини на Донбасі.

Пояснення:

Путін маніпулює, роблячи акцент на дітях та старих людях. 

Жертвами російсько-української війни, за інформацією Управління верховного комісара ООН із прав людини, у період з 14 квітня 2014 року по 31 січня 2021 року стали  42000-44000 людей. Загинули 13100-13300 людей. З них щонайменше 3375 цивільних осіб, приблизно 4150 українських військових та приблизно 5700 членів озброєних груп.

Пояснення:

Росія дійсно робить все, щоб зупинити війну, яку веде з Україною. Росія тисне воєнною силою, економічно, інформаційно, щоб Україна програла. Росію не цікавить припинення війни як ціль, її цікавить знищення України як самостійної держави.

Пояснення:

Добре, що Путін нарешті визнає що Мінські угоди були заключені між сторонами війни, Україною та РФ, а також посередником ОБСЄ. Також, в документі є і підписи двох невідомих осіб, без вказання їхніх посад та країн приналежності: Захарченко і Плотницький. Це дає російській пропаганді можливість наполягати, що договір підписаний саме між Україною і цими особами (ватажками терористичних організацій, які захопили частини Донецької та Луганської областей), а себе Росія називає регулятором, тоді як насправді цю роль виконує ОБСЄ. Резолюція ООН закликає сторони війни, РФ та Україну, дійти згоди і виконати Мінські угоди. Незважаючи на те, що Рада безпеки ООН підтримала та схвалила факт та текст комплексу заходів Мінських угод – відповідна резолюція не містить тверджень про те, що вони мають обов’язковий характер. 

Росія саботує виконання своїх зобов’язань, не визнає себе стороною-підписантом навіть за наявності своїх підписів. Мінські домовленості мають лише політичний характер і не є міжнародним нормативно-правовим актом. Російська сторона наполегливо стверджує, що Мінські угоди є «законом» або міжнародним нормативно-правовим актом, пункти якого обов’язкові до виконання і не можуть бути переглянуті. Перш за все російська делегація наполягає на цьому, щоб забезпечити послідовне виконання пунктів. Зокрема, про місцеві вибори. Розуміючи, що Україна не піде на неприйнятні умови – Росія продовжує блокувати переговорний процес.

За словами народного депутата Олександра Мережка, Росія не зацікавлена в реалізації домовленостей, оскільки конфлікт на Донбасі допомагає Росії тримати Україну в полі свого впливу та дестабілізувати ситуацію. Окрім цього, як тільки буде вирішене питання Донбасу, на порядку денному з’явиться питання Криму, що є невигідним і незручним для Росії.

Більше тут

Пояснення:

Валерій Чалий, Голова правління Українського кризового медіа-центру, пояснює, що окрім того, що Росія саботує виконання домовленостей – з боку російської пропаганди активно лунають твердження про те, що саме Україна не виконує Мінські угоди. 

За словами Володимира Василенка, правника-міжнародника, якщо ж дивитися на Мінські домовленості як на політичні домовленості, якими вони, власне, і є, то вони могли стати основою для відновлення міжнародного правопорядку, але тільки при проявленні доброї волі обома сторонами. Україна таку добру волю проявила, пішовши на припинення вогню, а Росія – ні. Мало того, Росія відмовляється визнавати себе тільки стороною конфлікту. В рамках Мінського процесу називає себе стороною-посередником, хоча такою не є і ніколи не була. У Трьохсторонній контактній групі є Росія, Україна і посередник ОБСЄ, і Україна дала згоду на таке посередництво з боку ОБСЄ.

В України немає зовнішніх покровителів чи хазяїв. Це вигадка російської пропаганди задля створення образу ворога.

За словами Олексія Резнікова, віце-прем'єр-міністра - міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Україна неодноразово демонструвала готовність перезапустити мирний процес. Проте оскільки імплементація наявних угод у їхньому нинішньому стані неможлива, оновлення цих угод є необхідною попередньою умовою для будь-якого подальшого прогресу. Він наголосив, що Україна виконала майже всі зобов'язання, взяті на саміті "нормандського формату" в Парижі в грудні 2019 року. "Відтоді були два взаємні звільнення затриманих. Ми визначили 19 ділянок землі для гуманітарного розмінування і чотири нові райони для розведення сил. Уперше від початку конфлікту в 2014 рік було укладено п'ятимісячне припинення вогню. Незважаючи на недосконалість, це припинення вогню, поза сумнівом, врятувало життя" - зазначає він. За його словами, з літа 2020 року російські опоненти використали всі приводи, щоб паралізувати Тристоронню контактну групу і відмовитися від виконання своїх зобов'язань. Україна надала свій план виконання Мінських домовленостей, але російська сторона не представила свого бачення.

Пояснення:

Автор висловлює думку, яка не підкріплена фактами, при цьому активно маніпулює аргументами. Чіткого розуміння, чого хочуть жителі українських окупованих територій немає, оскільки проводити повноцінне неупереджене дослідження в умовах війни неможливо, тому перший аргумент є просто приватною думкою однієї із сторін конфлікту. Аргумент про Мінські домовленості є нічим іншим, як ще одною спробою вивести ці домовленості на рівень юридично обов’язкових угод, прирівняти до міжнародних угод, якими насправді, ці документи не є. Вони носять виключно рекомендаційний характер і не визначають юридичних наслідків, якщо домовленості були порушені. Російський варіант перемовин із їх посередництвом для України є неприйнятним, оскільки Росія - зацікавлена сторона конфлікту. 

Фраза про внутрішніх і зовнішніх ворогів - брехня і наратив,  з яким живе сьогоднішня Росія: “Опять они лезут... Враги России как вечная тема”. 

Із сумом можемо констатувати, що навіть на восьмому році війни не всі українці вважають Росію ворогом. 

Додаток про протекторат - враховуючи, що вся стаття написана з метою показати несамостійність України, то, звичайно, будь-яка діяльність нашої країни в уяві Путіна та його пропагандистів є виключно під протекторатом. І якщо це не його протекторат, то це протекторат заходу.

Читати більше

Пояснення:

Існуючі в суспільстві страхи соціологами фіксуються, але стосуються вони, переважно, соціальних причин – страху втратити роботу (особливо під час карантину); підвищення цін і тарифів. В українському суспільстві виступають чинниками страхи, які були викликані трагедіями радянської доби, наприклад, Голодомором.  Тому про насаджування страхів - це брехня, яку поширює президент Росії.

Щодо поширення агресивної риторики, то варто насамперед відзначити, що цей термін нерідко використовується саме в російському політичному дискурсі (переклад - aggressive rhetoric, belligerent rhetoric), для українського дискурсу ближче розуміння поняття «мови ворожнечі» (Hate speech). Незважаючи на різні контексти, їх можна розглядати разом через їх приналежність до одного ширшого поняття - комунікації, заснованої на упередженнях і дискримінації. В Україні досліджується проблематика мови ворожнечі у ЗМІ, виступах політиків та соцмережах щодо чутливих тем. Ці дослідження показують наявність мови ворожнечі, але не у значних масштабах – так, згідно з одним із звітів ІМІ, «в середньому, на новини про національні меншини чи етнічні групи припало 0,6% від загальної кількості новин в регіональних онлайн-медіа». Навіть у найгостріші моменти 2014 року «спрямованість вживання «мови ворожнечі» під час висвітлення воєнних подій на Сході країни не демонструвала великих відмінностей поміж різними медіа» (і, за оцінками експертів, найбільше «мова ворожнечі» виявлялася у соціальних мережах (4,4 бали в середньому), в онлайн-виданнях (3,8), «на телебаченні трохи нижчим (3,4), а на радіо та у друкованій пресі вона є найменш інтенсивною – 2,2 та 1,9 балів». 

В Україні існує низка нормативних актів, які спрямовані на протидію поширенню мови ворожнечі., також існують і міжнародні нормативні правила і рекомендації. 

Також Путін продовжує навішувати ярлики і поширювати пропагандистський наратив про неонацистів. До того ж, саме Росія фінансує псевдонацистів в Україні. Наприклад, у червні 2020 року СБУ викрила неонацистський радикальний осередок, очолюваний громадянином РФ. І не тільки в Україні, а й у США. Розслідування BBC виявило, що американську бойову неонацистську групу "База" курували з Росії. 

За словами журналіста-аналітика Олеся Олексієнка, особлива увага пропагандистської машини РФ до «розгулу неонацизму в Україні» робить із нього й надалі ключову страшилку, яка повинна дискредитувати нашу державу в світі, а також налякати нею російське населення. Та насправді не те що неонацизм, а й просто націоналізм в Україні є значно менш популярним, аніж у більшості країн як Західної, так і Центрально-Східної Європи. 

Читати більше

Пояснення:

Україна - незалежна демократична держава. Путін навішує ярлики про зовнішнє управління, якого немає. Те ж стосується «інфраструктури НАТО в Україні», адже її не існує.

Статус іноземних радників, зокрема, у військовій сфері чітко визначений і не передбачає прямого впливу на прийняття рішень українською стороною, зустрічі /консультації проводяться періодично, але навіть не щороку.

«Військове опанування» частини території України наразі проведено лише однією країною – Російською Федерацією, яка анексувала Крим і захопила частину Донецької та Луганської областей.

Невідомо про яке розгортання інфраструктури НАТО йдеться. Україна, як і Росія проводить інституціалізацію співпраці з НАТО: – «з такими країнами, як Росія, Україна та нещодавно – Грузія НАТО створила особливі механізми співробітництва». 

З метою покращення спроможностей України та НАТО у галузі готовності до катастроф у 1997 р. було укладено Меморандум про взаєморозуміння щодо планування при надзвичайних ситуаціях та готовності до катастроф, яким визначено основні сфери взаємного інтересу у плані розвитку подальшої співпраці. Хоча тут про жодну інфраструктуру не йдеться.

Також можливо, йдеться про спільні зусилля, спрямовані Україною та НАТО на захист об’єктів критичної інфраструктури, робота в цьому напрямку ведеться щонайменше із 2017 року і стосується кібербезпеки, протидії тероризму, пандемії тощо.

Путін знову жонглює фактами, підмінюючи їх. Наприклад, 19 травня віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина повідомила, що "Спільним завданням для України і НАТО є підвищення стійкості. Домовилися активізувати наше співробітництво в цій галузі і привітали початок підготовки до штабних навчань із захисту критично важливої енергетичної інфраструктури, які відбудуться у вересні 2021 року в Україні”. Відчуваєте різницю: “захист критично важливої енергетичної інфраструктури” і “розгортання інфраструктури НАТО”

За словами аналітика дезінформмоніторингу Texty.org.ua Петра Бондара, з одного боку, російська пропаганда переконує у неефективності та непотрібності НАТО. З іншого боку, перспектива вступу України до НАТО викликає сплеск маніпулятивних матеріалів у російських медіа. Пропагандисти навіть вираховують час підльоту ракет з України до Москви, забуваючи, що з країн Балтії (членів НАТО) теж летіти недалеко, а у Східній Європі взагалі-то немає американських ракет, які могли б вразити Росію. Але навіть якби вони тут були, це не дає жодного права РФ нападати чи погрожувати іншим незалежним державам. 

Читати більше тут

Пояснення:

Закон “Про корінні народи України” (№5506) було ухвалено 1 липня 2021 року голосами 325 народних депутатів (більше конституційної більшості) Верховної Ради України. До Верховної Ради цю ініціативу вніс президент Володимир Зеленський ще 18 травня - у День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Терміни проведення спільних навчань із НАТО визначалися на урядовому рівні завчасно, з початку 2021 року, а рішення про допуск іноземних військ для проведення наступних навчань приймалася РНБО України 16 липня вже після прийняття Закону Верховною Радою України. 

Нагадаємо, Росія має закон про корінні народи: "Про гарантії прав корінних малочисельних народів РФ", там їх налічується значно більше - близько 50 і там теж нема українців, і не може бути, бо ми є там нацменшиною як і вони тут.

Чому Путін, маючи такий закон, так погано відгукується про наш, який відповідає всім міжнародним нормам? Може тому, що йому вигідно транслювати всюдисуще “ущемлєніє” прав росіян? Риторичне питання.

Цей закон не вносить ніякої нерівності або другосортності, він надає права тим, хто був їх позбавлений. Він був прийнятий без прив’язки чи прикриття будь-якими іншими заходами.

Пояснення:

Відповідно до дослідження Центру економічної стратегії, Україна втратила за 7 років від російської анексії Криму 135 млрд доларів. Це складає три чверті всього українського ВВП за останній перед анексією 2013 рік. І це лише мінімальна доведена оцінка втрат. Особливо відчутними - на рівні всієї держави - є втрата кримських надр. З цим пов'язані мільярдні збитки як державних, так і приватних компаній, які працювали чи мали філії на півострові. 

За словами екс-міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вадима Черниша, з частини окупованого Донбасу Росія щороку незаконно вивозить 2,8 млн.тонн антрацитового вугілля, його вартість в перерахунку складає 288 млн доларів США. Це зухвалий грабіж українських територій та українського населення, оскільки надра - це власність народу України. 

Тому не натівські навчання прикривають експлуатацію та поглинання природних ресурсів, а зовнішня агресія Росії та окупація українських територій.

Пояснення:

Лякалки про ринок землі постійно поширюють проросійські медіа в Україні, популісти та пропагандисти. Називати впровадження ринку землі розпродажем сільгоспземель - це навішування ярликів російською пропагандою.

Ринок землі в Україні запрацював 1 липня 2021 року. Йдеться про скасування мораторію на продаж аграрної землі, який діяв з 2001 року. Наразі купувати землю можуть виключно фізичні особи. Для юридичних осіб ця опція буде доступна аж у 2024 році. Проте і для юридичних осіб є низка обмежень: вони повинні бути зареєстрованими в Україні, а їх учасниками можуть бути лише громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади. Іноземці не можуть купувати землю в Україні до проведення загальнонаціонального референдуму. 

До 2024 року в "одні руки" можна придбати не більше 100 га землі. Нинішні орендарі землі мають переважне право на її покупку.  Станом на 1 серпня середня ціна 1 га ріллі в Україні становить 26,8 тис грн - що практично відповідає середній нормативній грошовій оцінці. Станом на 19 серпня, за даними Міністерства аграрної політики, укладено 7897 угод в рамках ринку землі. До речі, ринок землі (який так само закритий для іноземців) у Росії працює з 2003 року. Тому цікаво, що ж так очевидно Владіміру Путіну щодо ринку землі в Україні?

Пояснення:

Ймовірно, йдеться про Держборг України та, можливо, кредити МВФ. Оскільки Владімір Путін не називає, що саме він має на увазі, то кожен робить свій висновок. Це називається "розмиття". Кожен робить висновок із наявної інформації, яка не завжди ґрунтується на фактах. Саме на це розрахована пропаганда. 

За словами аналітика Сергія Дробота, показник держборгу щодо розміру економіки – важливий, але не єдиний індикатор наявності або відсутності проблем: деякі розвинуті країни мають дуже високе співвідношення боргу до ВВП. Тому, крім розміру, також важливі вартість запозичень, валютна структура держборгу і графік платежів по ньому.

Щодо України, то зовнішня агресія з боку Росії та помилки влади Януковича призвели до економічного спаду у 2014-2015 років. Відповідно, 60% девальвація гривні призвела до стрімкого зростання співвідношення державного боргу до ВВП України: з 40% у 2013-му до 81% у 2016-му. Завдяки реструктуризації частини боргу в 2015 році, проведенню структурних реформ і відновленню зростання економіки співвідношення держборгу до ВВП вдалося знизити до 72% у 2017-му, що, утім, залишається одним з найвищих показників у Східній Європі. У наших сусідів Білорусі і Польщі державний борг був на рівні 50% від ВВП, а в Румунії - бл. 40%. Водночас у таких розвинених країн, як США і Японія, співвідношення держборгу до розміру економіки значно вище, ніж в Україні (108% і 236% відповідно - дані за 2017 рік). 

Ознайомитися із показниками валового внутрішнього боргу у різних країнах можна тут. Наприклад, у Німеччині, Італії, Іспанії та Австрії він більший 100% ВВП.

Щодо кредитів МВФ - це не тільки про гроші, а й про довіру до економіки країни і того, що держава робить правильні кроки в напрямку покращення ситуації. За словами Ярослава Жаліла, заступника директора Національного інституту стратегічних досліджень, МВФ в умовах високої політичної турбулентності підтверджує, що Україна рухається необхідним шляхом економічних перетворень, що є сигналом для іноземних інвесторів, інших кредиторів чи інституційних партнерів. 

Підтримка фонду - важливий сигнал для інших потенційних позичальників, як-от Світового банку чи ЄС, а також внутрішніх та міжнародних інвесторів. Кредити від МВФ для країн є вигідними з огляду на те, що гроші позичають під відносно низькі відсотки: 2-3% проти, наприклад, 8-12%, за які Україна продає євробонди. МВФ дає кошти з вимогою певних реформ. На жаль, Україна через низку внутрішніх проблем, а також зовнішню агресію не завжди дотримується послідовності. 

Свого часу Естонія та Словаччина за допомогою МВФ змогли успішно завершити необхідні реформи, поліпшити ситуацію в економіці і вже у 2004 році вступити до ЄС.

Пояснення:

Наратив "анти-Росія" вводить сама Росія. Історії про так званий проєкт "анти-Росія" розганяють в мережі, здебільшого російські ЗМІ. Західні (англомовні) видання згадують про нього, коментуючи саму статтю Путіна. Вперше про проєкт "анти-Росія" заговорили ще в 2010 році. Тоді видання "Столетіе.ру" повідомило, що Міхеїл Саакашвілі у Грузії намагається здійснити проєкт "анти-Росія" Тоді ця історія розвитку не отримала і на якийсь час померла. У 2011 році видавництво "ЕКСМО" запустило серію "Проект АнтиРоссия", в рамках якої вийшло сім конспірологічних книг з такими назвами як "Доктрина Даллеса в дії" або "Збігнєв Бжезинський: зробити Росію пішаком". Загалом ця теза щодо України так чи інакше піднімається з 2012 року. 

За роки війни у передвиборчих програмах політиків не звучало закликів до ворожнечі з Росією. Вочевидь, прагнення відстояти свої кордони і свої території сприймаються у Кремлі, як ворожнеча.

Пояснення:

Питання врегулювання ситуації на сході України займає лише одну з 9 частин передвиборчих гасел Володимира Зеленського. І саме в ній зазначене бачення України в НАТО та ЄС, тобто в цьому питанні жодного обману. Щодо згаданого погіршення ситуації на Донбасі. На початку 2021 року спеціальна моніторингова місія ОБСЄ повідомила, що у 2020 році зафіксувала на 55% менше випадків порушення режиму тиші, ніж за 2019 рік. Тому говорити, що ситуація на Донбасі погіршилась після приходу президента Зеленського, маніпулятивно. Варто також зазначити, що для припинення війни, потрібне бажання і дії з боку сторони, яка розв'язала війну.

Незаконна окупація АР Крим та м.Севастополь стала лише першим кроком РФ, спрямованим на підрив незалежності і суверенітету України. Керівництво Кремля завжди було твердо переконане, що без контролю над Україною Росія ніколи не стане державою-світовим лідером, а демократична і заможна Україна загрожуватиме збереженню нинішньої авторитарної влади в Росії. Саме тому наступним етапом російської агресії стала спроба дестабілізувати ситуацію у східних та південних регіонах України з метою утворення на цій території квазі-держави.

Пояснення:

Наратив про проєкт «анти-Росія» створила сама Росія. Вперше про проєкт "анти-Росія" заговорили ще в 2010 році. Тоді видання "Столетіе.ру" повідомило, що Міхеїл Саакашвілі у Грузії намагається здійнити проєкт "анти-Росія" Тоді ця історія розвитку не отримала і на якийсь час померла.  У 2011 році видавництво "ЕКСМО" запустило серію "Проект АнтиРоссия", в рамках якої вийшло сім конспірологічних книг з такими назвами як "Доктрина Даллеса в дії" або "Збігнєв Бжезинський: зробити Росію пішаком". Загалом ця теза щодо України так чи інакше піднімається з 2012 року.

Про суверенність хочеться нагадати, що Росія за місяць раніше від України, а саме 1 липня 1990 року прийняла Декларацію про суверенітет. Цього дня святкують День Росії, бо слово суверенітет означає «Суверенитет а, м. souveraineté,> нем. Souveränität. Полная независимость государства от других государств в его внутренних делах и во внешней политике». Але ж більшість пересічних росіян впевнені, що саме Україна першою обрала незалежність. 

В Україні є політичні сили, які відстоюють її реальну незалежність. Звичайно, що це патріоти, які вбачають у Росії ворога. Країна-агресор порушила суверенітет України та розв'язала війну на Сході України.

Пояснення:

Проросійським агентом в Україні є кум Владіміра Путіна - лідер партії ОПЗЖ Віктор Медведчук. Саме його соратнику Тарасу Козаку належали три телеканали «112», ZIK та NewsOne, які активно розповсюджували проросійську пропаганду. 19 лютого РНБО запровадила санкції проти Віктора Медведчука, які ввів у дію указом президент Володимир Зеленський. Раніше також санкції запровадили проти колеги Медведчука по фракції Тараса Козака і телеканалів, які йому належать. Дізнатися більше тут 

Партія ОПЗЖ якраз перед публікацією статті встановила знак про дружбу народів. Знак знову демонтовано, тому що було відповідне рішення 8 липня 2021. Проте такі провокації влаштовують ті, хто пов'язаний саме із Росією та впроваджує російські пропагандистські наративи.

Пояснення:

Повторюємо, проєкт і наратив "анти-Росія" придумала сама Росія ще в 2010 році. Тоді видання "Столетіе.ру" повідомило, що Міхеїл Саакашвілі у Грузії намагається здійнити проєкт "анти-Росія" Тоді ця історія розвитку не отримала і на якийсь час померла. У 2011 році видавництво "ЕКСМО" запустило серію "Проект АнтиРоссия", в рамках якої вийшло сім конспірологічних книг з такими назвами як "Доктрина Даллеса в дії" або "Збігнєв Бжезинський: зробити Росію пішаком". Загалом ця теза щодо України так чи інакше піднімається з 2012 року. 

В Україні немає жодного подібного проєкту, відповідно він не може бути прийнятним чи ні. Україні обрали свій шлях розвитку, який Росія вперто відмовляється прийняти і задля цього навіть окупувала частину території і порушила суверенітет України.

Пояснення:

Звідки така інформація у автора? За словами прессекретаря Путіна, Дмітрія Пєскова: “Путин прекрасно осведомлен о ситуации в Украине, поскольку общается с Медведчуком 28.12.2020”. Саме спираючись на слова свого кума Віктора Медведчука, Путін говорить про якісь міфічні репресії. Насправді, йдеться про введення санкцій проти Віктора Медведчука та його соратника Тараса Козака. Підставою для санкцій проти нардепів від ОПЗЖ та пов'язаних з ними юридичних осіб стало розслідування СБУ, яке встановило, що схеми з поставками вугілля з окупованих територій сприяють фінансуванню тероризму. Але можна було б згадати інші прізвища. 

Ми бачимо, що автор статті отримує інформацію про справи в Україні не з архівів чи відкритих джерел, а з приватних розмов з кумом Віктором Медведчуком, який відомий своєю проросійською позицією. Така інформація апріорі вона не може бути об’єктивною. Також Володимир Путін замовчує про переслідування кримських татар в тимчасово окупованому Росією Криму. Іще у 2017 році Human Rights Watch оприлюднили дослідження, в якому зазначали, що переслідування відбуваються за проукраїнські погляди. Ці переслідування відбуваються і донині (ось один із останніх прикладів) — майже всім інкримінують екстремістську діяльність або подібні порушення. Станом на початок 2021 року українських політв’язнів в Росії нараховувалось 109 осіб.

Пояснення:

В Україні відсутні критерії патріотів на кшталт "правильний", "щирий" тощо. Тим більше недолугим є припущення, що одним із видів оцінювання була б ненависть до Росії. Ознакою патріотизму завжди є любов до Батьківщини. Якщо говорити про Україну, то найважливіше завдання сьогодні - це захист національної державності. Не зрозуміле хвилювання автора про ненависть до Росії, якщо перед цим він стверджує про підтримку мільйонів людей. Далі за знайомим сценарієм: Росія робить вигляд, що розсекретила придуманий нею проєкт і наратив "антиросія" і погрожує втручанням у внутрішні справи України під будь-яким приводом. Хитка основа для суверенітету - це збройна агресія, окупація чужої території, інформаційні спецоперації. Саме на цьому будує свою "велич” Росія. «Наші історичні території», «близькі люди» – це нице глузування, бо кожного дня ведуться обстріли на сході нашої держави. 

Саме Росія окупувала частину українських територій. Росія не може зупинитись, бо хоче контролювати Чорне море. Хочемо сказати, що Росія сама себе знищить, якщо не перейде до цивілізованого поля відносин, права і співіснування держав.

Пояснення:

Між сусідніми країнами дійсно добросусідські стосунки, але вони і не нападають одне на одну, на відміну від Росії, яка окупувала українські території та веде війну на території України вже протягом 7 років. В Україні і Росії - різні мови.

"Фактично з однією мовою" США та Канада бути не можуть, адже об'єднує їх лише одна спільна мова — англійська, а Канада ще і частково франкомовна. При цьому, і у США, і в Канаді існує велика кількість діалектів як англійської (США та Канада), так і французької (Канада). У США існує лише три офіційні діалекти англійської, до них додаються особливості мови майже в кожному штаті. Діалекти є і в Канаді. Якщо говорити про Австрію та Німеччину, то в Австрії домінує баварський діалект німецької мови, німецька та низка регіональних мов. Наголошуємо, що в Україні та Росії - різні мови, а Росія окупувала частину України. 

Що ж до "рідні", то в Росії наразі немає жодної україномовної школи за наявності 2 мільйонів українців. Станом на 2020-й рік, в Україні працювало 125 російськомовних шкіл і ще 43 приватні викладали російською при тому, що їх 8 мільйонів.

Пояснення:

Насправді Росія відкрита до діалогу з Україною тільки на своїх умовах. Тобто лише тоді, коли наша країна поступиться своїми національними інтересами, зокрема, відмовиться від євроінтеграції, розвитку української мови та української самоідентифікації громадян, змириться з анексією Криму і т.п. Підтверджень цьому можна знайти доволі багато і до 2014 року: конфлікт навколо коси Тузла; конфлікт після катастрофи літака над Чорним морем (2001), за яким Україна виплачує родичам загиблих компенсації без визнання юридичної відповідальності; зрештою так звана “холодна війна за Крим” 1992 — 1994 рр., або Кримська криза, в якій Росія намагалась встановити контроль над півостровом і, яка завершилась підписанням угоди між Росією та Україною про параметри поділу Чорноморського флоту. Всі ці події та чимало інших відбувались задовго до 2014 року. 

Найскладніше питання для Росії – це окупація інших територій України, щоб контролювати Чорне море. Україну ставлять перед вибором окупації або війни. «Чужими інтересами» автор називає вплив на державу країн ЄС, США? Але це внутрішні справи держави, з ким і яким чином підтримувати зв’язки. Бути «зброєю в чиїхось руках для боротьби з нами» - це для автора, мабуть підтримка НАТО? Україна - незалежна і демократична держава. Саме Україна звертається до НАТО за допомогою у зв’язку з агресією Росії. Про ведення війни чужими руками автор обмовився не випадково, бо саме так обманом, маніпуляцією, хитрощами він і збирається отримати перемогу. Владімір Путін відповів на питання журналістів про ситуацію в Україні 4 березня 2014 року:  :«Послушайте внимательно. Я хочу, чтобы Вы однозначно меня понимали, если мы примем такое решение – только для защиты украинских граждан. И пускай попробует кто то из числа военнослужащих стрелять в своих людей, за которыми мы будем стоять сзади, не впереди, а сзади. Пускай они попробуют стрелять в женщин и детей! И я посмотрю на тех, кто отдаст такой приказ на Украине».  

Україна - не Росія.

Пояснення:

Ця стаття, яка сповнена брехні та маніпуляцій, найкраще показує справжнє зневажливе ставлення до України і бажання Росії за всіляку ціну забезпечити свій контроль над нашою державою. Росія окупувала Крим та частину Донецької та Луганської областей, розв'язала війну. 

Щодо поваги до української мови, то, за словами народної депутатки Лізи Ясько на засіданні Комітету ПАРЄ, станом на 2020 рік російська окупаційна влада в Криму закрила всі навчальні заклади, де навчалися українською мовою, і залишила лише кілька закладів, де викладають кримськотатарською мовою. Приблизно пів мільйона українців у Криму позбавлені можливості спілкуватися, навчати дітей рідною мовою. 

Голова Центру громадянської освіти «Альменда» Валентина Потапова стверджує, що і поза школою знайти вчителів української мови в Криму вельми проблематично. "Українська мова на півострові майже знищена. Зараз мають можливість вчити її приблизно 0,01% кримських школярів. Під Феодосією є школа зі 150-ма учнями, і саме про неї регулярно звітує російська влада. Я б сказала, що це зовсім не свідчить про вільний доступ до вивчення української мови ‒ швидше, це потьомкінське село. Ми опитували абітурієнтів, і вони сказали, що в Криму практично неможливо знайти репетиторів: вчителі просто бояться надавати таку послугу, а якщо не бояться, то уроки дуже дорого коштують, і не всі сім'ї можуть собі їх дозволити", - зазначає вона.

Пояснення:

Найбільший виклик і загрозу для українського суверенітету складає саме сусідство з Росією, з якою впродовж років після проголошення незалежності були пов'язані економічна, політична, гуманітарна, енергетична та інші сфери. Коли український народ чітко визначив європейський вектор розвитку, то Росія окупувала Крим і розв'язала війну на Сході нашої держави. Те, що у нас різні цінності показує простий фактор - ставлення українців і росіян до Сталіна. Відповідно до досліджень КМІС та Левада-Центр, у Росії 45% опитаних ставляться до Сталіна з повагою, тоді як в Україні ця частка складає 15%. В Україні 17% респондентів ставляться до Сталіна з ненавистю і 15% з неприязню, а в Росії – лише 2% та 5% відповідно. Звісно, українці пам'ятають, що саме Сталін застосував терор голодом для того, щоб втримати Україну. Голодомор – це геноцид української нації, скоєний керівництвом Радянського Союзу на чолі з Йосифом Сталіним шляхом штучно створеного масового голоду з метою знищення українців, остаточної ліквідації українського спротиву режиму та намагань українців збудувати самостійну, незалежну від Москви Українську Державу. В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1 400 - щогодини, понад 30 тисяч - щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Таку ціну у 30-х заплатили українці за те, щоб Україна стала незалежною. І дорогу ціну людськими життями та долями платимо зараз ми через війну, яку розв'язала на нашій території Росія. Ми - не один народ і ніколи ним не були попри всі спроби Росії знищити і переписати історичну спадщину.

Пояснення:

Про антиукраїнську позицію Росії красномовніше за все говорять 7 років війни за її участю. А правда у тому, що, дійсно, якою бути Україні, мають вирішувати її громадяни. Дуже б хотілося, щоб Росія не втручалася у прийняття цього рішення.